Віват Італія!

Вивішую на дворі білизну і чую, хтось мене гукає:

– Оленко, дитино моя, йди но сюди, я на тебе подивлюся, чи це ти, чи це не ти?

Дивлюся – це моя сільська шанувальниця, баба Ганя, взимку вона прочитала мою книгу «Сказання про шістнадцять зерен Правди» і з того часу завжди люб’язно зі мною вітається. Підхожу до неї на вулицю, вітаюся.

– То ти вже повернулася з Італії? Чому так скоро? – запитує баба Ганя.

– З якої Італії?

– Та всі люди в селі кажуть, що ти вже в Італію виїхала.

– Знову про мене щось видумали, – дивуюся. – Чому саме в Італію?

– Ну, на заробітки…

Отже, колективне безсвідоме мого села відправляє мене кудись подалі за кордон. Місце для мене визначили те, яке є у надрах цього безсвідомого – Італію. Є там ще Польща, куди також українці їздять на заробітки,  але для мене вибрали щось більш далеке та екзотичне.

Я заспокоїла бабу Ганю, що їздила не в Італію, а у Чернівці. Приходжу додому, розповідаю доньці про нову легенду про мене, а вона каже:

– Все одно будуть казати, що ти в Італії, бо все село цю плітку підхопило. Мене вже кілька разів запитували в магазині: «Чи передає тобі мама подарунки з Італії?»

Я зрозуміла, що це не просто так. Моє село відправило мене в Італію, тому що я не вписуюсь в їхній загальний сценарій життя. Вони засаджують городи, а я подорожую. Вони прополюють грядки, а я загораю на даху і вчу англійську мову. Вони щовечора дивляться телевізор, а я викинула телевізор з свого життя 20 років тому. Я ходжу в театри, на виставки і концерти. Вони терплять чоловіків-випивох, а я вільна і самостійна жінка. Вони йдуть на свята до церкви і гнуться там в поклонах, а я на святах камлаю своїм бубном на капищах під відкритим небом і сонцем, стрибаю через вогнище і вожу хороводи. Вони їдять хліб і картоплю і повніють, а я понеділкую, їм салати і роблю ранкову гімнастику, зберігаючи такий самий тонус тіла і розмір, коли я була дівчиною. Вони відкладають гроші на чорний день, лікарню і похорон, а я трачу гроші на квитки у міста, яких я ще не бачила.

Отже я – небезпечний елемент для цієї системи. Все, що не вписується в систему, нею виштовхується задля збереження стабільності і незмінності системи.

І мені стало зрозуміло, чому вони всі одночасно садять картоплю і розсаду на грядках в період заморозків, а потім пересаджують те, що померзло. На них має магічний вплив одна страшна думка: «Що люди скажуть?» Сусід посадив, а я ще ні – що люди скажуть? І мусе садити, не думаючи, про результат. Моя тітка минулого року посадила картоплю у 29-й місячний день. Я їй казала, що не можна це робити на спадаючому місяці, треба почекати ще 2 дні. Ні, сусіди посадили, а я ні – що люди скажуть?! Її картопля засохла влітку геть уся.

Колективне безсвідоме – це страшна річ. Це гігантська матка, у якій люди перебувають в стані ембріонів. Ще не народжені, повністю залежні від своєї системи-матки, не усвідомлюючі себе…

Яке ж щастя народитися і жити! Дихати на повні груди. Бачити світ. Творити.