Інсайт в метро Барселони

Я сьогодні вперше сама зайшла в метро в Барселоні. Воно дуже складне. Тому до цього часу я надавала перевагу пішій ході. О, скільки ж кілометрів я вже тут находила! Бувало навіть більше десяти за день.
Але сьогодні я поспішала на урок і потрібно було скористатися транспортом. Перед цим я попросила подругу, яка тут все знає, пояснити мені, як проїхати. Вона мені відповіла: «Ти можеш запитати це в гуглкартах».
Гугл привів мене до метро. Але ж там немає пояснення, як переходити з лінії на лінію. А ліній тут набагато більше, ніж в звичному Київському метро.
Я поїхала не туди, вийшла, коли це зрозуміла, сіла на лаві і розгубилася: де ж знайти потрібну станцію? Та замість того, щоб увімкнути уважність, пошукати переходи, я почала злитися на подругу. Невже вона не розуміє, що я… І тут накрило відчуття безпомічності. Я така маленька, я сама не можу нічого сказати, мені потрібна мама. Ось що це було за відчуття насправді.
Мій внутрішній спостерігач з цікавістю дослідника пішов у моє відчуття розпачу. Я зрозуміла, що саме так зляться діти, коли в них щось не виходить. Найчастіше зляться на маму.
А на кого ж зляться, ображаються дорослі, коли в них щось не виходить? Принцип такий самий. Якщо для дитини мама – це Всесвіт. То для дорослої людини вже немає посередника між нею і Всесвітом. Отже насправді ми відчуваємо злість на Всесвіт, коли з нами трапляється щось не так.
Але, як в дитинстві, за звичкою ми шукаємо когось, на кого можна розізлитися, образитися, як колись на маму. Це може бути подруга, близька людина, чоловік вдома, керівник на роботі…
Ця думка прийшла в метро в пошуках потрібної лінії. І це був інсайт, що будь-яка образа на будь-кого – це образа на Бога (адже Бог-Творець – це і є наш Всесвіт).
«Всесвіте, ти про мене не так дбаєш, ти мене не так любиш, ти мені не те даєш», – десь отак можна потрактувати всі наші дорослі образи.
Цей інсайт приніс мені енергію натхнення. В цей момент я зрозуміла, що вже ніколи не зможу на когось злитися і ображатися. Я заспокоїлася, увімкнулась моя уважність, активізувалась моя доросла частина – і я помітила на стіні невелику синю стрілочку, яка й вивела мене з червоної лінії на потрібну мені синю. Це були ще ті лабіринти! Але після цього метро Барселони стало для мене зрозумілим назавжди.