Я сьогодні вперше сама зайшла в метро в Барселоні. Воно дуже складне. Тому до цього часу я надавала перевагу пішій ході. О, скільки ж кілометрів я вже тут находила! Бувало навіть більше десяти за день.
Але сьогодні я поспішала на урок і потрібно було скористатися транспортом. Перед цим я попросила подругу, яка тут все знає, пояснити мені, як проїхати. Вона мені відповіла: «Ти можеш запитати це в гуглкартах».
Гугл привів мене до метро. Але ж там немає пояснення, як переходити з лінії на лінію. А ліній тут набагато більше, ніж в звичному Київському метро.
Я поїхала не туди, вийшла, коли це зрозуміла, сіла на лаві і розгубилася: де ж знайти потрібну станцію? Та замість того, щоб увімкнути уважність, пошукати переходи, я почала злитися на подругу. Невже вона не розуміє, що я… І тут накрило відчуття безпомічності. Я така маленька, я сама не можу нічого сказати, мені потрібна мама. Ось що це було за відчуття насправді.
Мій внутрішній спостерігач з цікавістю дослідника пішов у моє відчуття розпачу. Я зрозуміла, що саме так зляться діти, коли в них щось не виходить. Найчастіше зляться на маму.
А на кого ж зляться, ображаються дорослі, коли в них щось не виходить? Принцип такий самий. Якщо для дитини мама – це Всесвіт. То для дорослої людини вже немає посередника між нею і Всесвітом. Отже насправді ми відчуваємо злість на Всесвіт, коли з нами трапляється щось не так.
Але, як в дитинстві, за звичкою ми шукаємо когось, на кого можна розізлитися, образитися, як колись на маму. Це може бути подруга, близька людина, чоловік вдома, керівник на роботі…
Ця думка прийшла в метро в пошуках потрібної лінії. І це був інсайт, що будь-яка образа на будь-кого – це образа на Бога (адже Бог-Творець – це і є наш Всесвіт).
«Всесвіте, ти про мене не так дбаєш, ти мене не так любиш, ти мені не те даєш», – десь отак можна потрактувати всі наші дорослі образи.
Цей інсайт приніс мені енергію натхнення. В цей момент я зрозуміла, що вже ніколи не зможу на когось злитися і ображатися. Я заспокоїлася, увімкнулась моя уважність, активізувалась моя доросла частина – і я помітила на стіні невелику синю стрілочку, яка й вивела мене з червоної лінії на потрібну мені синю. Це були ще ті лабіринти! Але після цього метро Барселони стало для мене зрозумілим назавжди.
Posts Tagged with метро
Алгоритм дії Сили
Коли я усвідомила себе дитям Сили, я почала відчувати, як Сила веде мене, говорить зі мною за допомогою знаків. Вони не завжди бувають приємні, адже часом мене потрібно якимось чином зупинити, якщо йду не туди. Але однозначно всі ситуації, всі знаки посилаються мені з Любові. Розповім на прикладі вчорашнього дня.
Вчора була неділя – повністю розпланований у мене день. З ранку я прийшла на Києву гору, де проводжу енергетичні та духовні практики в Колі Сили.
В другій половині дня я мала поїхати в Білицький ліс на зустріч з моїми сестрами-чародійками.
Все почалося та йшло просто чудово до певного моменту. До нашого Кола Сили приєднався мій друг з ФБ, який вирішив, нарешті, познайомитись зі мною в реальності. Ми гарно попрактикували і дуже щасливі та натхненні пішли на ярмарок, що відбувався на Пейзажній алеї. Час від часу такі ярмарки тут проходять, як благодійна акція – щоб перераховувати частину вторгованих коштів для Нацгвардії. Там я відразу побачила свою річ – стильні черевики з грубого льону. Пройти повз них – це було б не правильно. Отже далі я пішла з черевиками в пакеті. Вони були важкуваті, бо мали грубу підошву. Але мій новий розвіртуалений друг взявся їх нести. Він також ніс мого бубна. Тому я з задоволенням прогулювалась з маленькою сумочкою. Ми зайшли в прохолодне кафе. Пообідали. Гарно поспілкувались. І я почала квапитись на край міста в ліс.
Мій друг співчутливо сказав: «Тобі буде важко з черевиками і бубном так далеко їхати, а потім йти лісом. Може десь можна це залишити?»
Як амазонка, я не звикла до таких ніжностей. «Для мене така вага – це дурниця, – відповіла. – Я сильна і витривала».
І от я вже їду в метро. Відчуваю, що вага моїх речей доволі суттєва. Але, на щастя, поряд звільняється місце. Я сідаю. Мій сусід зліва почав розглядати мого бубна, якого я мостила на колінах. Потім уважно подивився на моє тату на плечі. Щось йому не сподобалось. Я ще не знала, що ця людина божевільна і небезпечна. Все трапилось в одну мить. Він вскочив і закричав: «Я зараз виколю тобі око!». Та поцілив у мене ключем гострим кінцем – навіть встиг торкнутися вії. На щастя якийсь чоловік зреагував, і схопив його за руку. Я пережила стрес і вийшла з вагона. Сіла в інший вагон на вільне місце і опинилась поряд з… божевільним (!!!) Я зрозуміла це відразу, адже він сидів і говорив сам з собою. А коли поряд опинилась я, то всю свою увагу переніс на мене. Зиркаючи не по-доброму, він постійно повторював: “Не нравицца? – Чемодан, Вокзал, Росія!”. Я доїхала до зупинки – вийшла і перейшла на іншу лінію. Повернулась додому. Для мене це були знаки, що туди мені не треба.
По дорозі додому їхала в оточенні гарних і гармонійних людей. А коли виходила з метро на своїй станції, то зустрілась поглядом з незнайомим чоловіком, що ніс пакетик з кексами. Він привітно посміхнувся мені, зупинився, протягнув кекси і сказав: «Пригощайтесь!»
Це теж був знак, що я вчинила вірно.
Ввечері мої сестри чародійки написали: «Добре, що ти не приїхала в ліс, у нас не вийшло те, що планували, так, просто невеличкий пікнічок».
Я записала цю історію, перш за все, для себе. Щоб відслідкувати алгоритм дії Сили. Адже спочатку попередження було надане мені ніжно, – це коли мій друг сказав: «Тобі буде там важко з речами». Як часто ми не чуємо, коли нас зупиняють по-доброму! І як часто ми продовжуємо вперто триматися свого напрямку, коли нас вже зупиняють агресивно. От і я сіла в інший вагон до іншого божевільного, думаючи лише про те, що мені треба їхати, бо я так запланувала. І невідомо, що ще чекало б мене у тому лісі, якби я вчасно не повернула назад.
То ж чи варто ображатись на тих, хто чинить нам перепони? Чи не з любові до нас вибирає їх Сила (можна назвати її Бог чи Ангел-охоронець…)? Я бачу одне: все, що зі мною відбувається – в усьому є лише Любов.