Ми їдемо на Голубі озера в Чернігівську область. Рішення про цю подорож прийнято спонтанно, тому я нічого не знаю про наш маршрут – що там буде? – я просто відчуваю, що мені туди треба. Вже в автобусі дізнаюся, що наш пункт призначення – старовинне місто Любеч, з яким пов’язана історія багатьох князів Київської Русі, починаючи від князя Олега – того самого «Віщого», тобто відаючого, якого оспівав Пушкін в своїй поемі. Я їду туди, щоб втішити своє серце. Я знаю – якщо наповнювати його красою землі, воно буде відкриватися. Це і є моя мета. Мої очі вбирають в себе різноманіття кольорів польових квітів. Ми подорожуємо в найкращий час цвітіння трав. Наша перша зупинка – безмежне синє поле волошок. Ми з Оксаною рвемо квіти для вінків і від захвату час від часу вигукуємо «А-а-а-а». Це найкращий стан жінки – чиста радість. Все що для цього потрібно – щоб ми не говорили, не думали і не хвилювалися, а в екстазі кричали «А-а-а-а» – море квітів.
Квіти налаштовують на любов. І екскурсовод якраз в тему розповідає нам дивовижну історію кохання простого сільського юнака Олекси Розума з Лемешів, через які ми проїжджаємо, з царицею Єлизаветою. В цій розповіді не раз звучить слово Доля, Добра Доля. І я ловлю себе на думці, що це прийшло в противагу моїй вчорашній Недолі, яка принесла нові усвідомлення. Уявіть собі цей незвичайний поворот Долі: російський полковник Вишневський, перебуваючи в Лемешах проїздом, зайшов в церкву і побачив гарного юнака – півчого церковного хору, який репетирував, поки нікого не було. Вишневський був настільки вражений красою та силою голосу юнака, що захотів взяти його з собою в Санкт-Петербург для хору імператорських півчих. Мати Наталя Розумиха відпустила сина. І ось відбувається доленосна зустріч. Олексу побачила цісарівна Єлизавета і закохалася з першого погляду. З цього моменту вони стали нерозлучними, а згодом навіть обвінчалися. Це був морганатичний шлюб, заснований на справжньому великому коханні. Ця пара породила шляхетну династію Розумовських.
Наша група зачарована дивовижною історією знову сходить з автобуса, щоб відвідати церкву в Лемешах, яку побудувала Наталя Розумиха в подяку Богові за добру Долю своїх дітей. Милуємося прекрасною білосніжною церквою, схожою на лілею. І ставимо свічки за добру долю своїх дітей. Я відчуваю, як в цей момент у моє відкрите серце, схоже на поле квітів, входить добра Доля. Вона завжди готова увійти в серце кожного. Вона лише чекає, щоб воно відкрилося.
Аж ось Любеч. Та спочатку було село Радуль. «До Любові через Радість!» – говорить Оксана, прочитуючи в назвах сіл знаки Всесвіту для нас. Я посміхаюся. Ми потрапляємо ніби у інший вимір. Перші, кого тут бачимо – Добриня Микитич та його сестра Малуша (прекрасні пам’ятники). Це також ще одні діти, яких супроводжувала добра Доля. Вони були дітьми древлянського князя Мала, що підняв повстання проти київського князя Ігоря, який несправедливо збирав побори з древлян. Після вбивства Ігоря Мал послав сватів до його дружини княгині Ольги, та вона жорстоко помстилася древлянам, спаливши їхнє місто Іскоростень. Князя Мала та його дітей Добриню і Малушу полонили. Ольга привезла цих дітей в Любеч і виховувала тут як княжих дітей, до них ставилися добре. Малуша стала другою дружиною її сина Святослава і народила князя Володимира. А Добриня Микитич прославився своєю богатирською силою і став героєм легенд , казок та билин.
Йдемо на замкову гору колоритними вуличками з дерев’яними будиночками, різьбленими віконницями, візерунки яких не повторюються. У якому ми сторіччі зараз? Якби не смартфони, якими група фотографує пам’ятки, можна було б реально відчути себе у 882 році – коли вперше згадується Любеч в «Повісті минулих літ». Та любечани настільки люблять свою старовинну історію, що створили цілу містерію для туристів, які сюди приїжджають. На замковій горі нас зустрічають князь та княгиня в одязі часів Київської Русі. Ми ще більше занурюємося у той вимір, слухаючи дивовижні, надзвичайно живі, натхненні розповіді місцевого краєзнавця Анатолія Андрійовича. Поміж історій про князів, він вставляє такі вислови, що як коди мудрості входять в людину. Ми з Оксаною відразу зрозуміли, що це волхв, хоч він сам думає, що є лише вчителем фізкультури. Закодована інформація йшла до нас також із самого простору, де жили князі. «Скільки всього в нас вкладено під час цієї поїздки, воно ще довго буде розпаковуватися, усвідомлюватися і проявлятися!» – каже Оксана.
Так, ми наповнювалися, але й отримали можливість очистися в печерах святого Антонія. «Не просіть у Антонія те, що ви хочете, а просіть його, щоб він молився за те, що ви хочете», – дав нам мудру настанову наш відаючий гід перед тим як ми зайшли в печери. Заглиблюємося в тіло землі-матінки – живе і тепле (в печерах протягом року однакова температура +12 градусів). Я кладу руки на земляні стіни і відпускаю в них свій біль. Хай все те, що я не простила собі, простить мені і забере з мене земля-матінка. Виходячи з печери, низько вклоняюся, відчуваючи, як на мене дивиться Дух-господар місця. Можливо то і є Дух Антонія Печерського. Дякую тобі, отче!
На прощання наш гід Анатолій Андрійович пояснив нам, що назва Любеч походить від слова Любов і побажав нам такої любові, яку ми хочемо і на яку ми здатні. Вперше я чую таке мудре побажання. Так, ми хочемо великої справжньої любові, але отримуємо лише ту, на яку здатні, наскільки відкрите наше серце.
Здавалося б, що ще може перевершити наші враження, але попереду на нас чекало дивовижне Голубе озеро в формі серця поблизу села Олешня. Воно утворилося в піщаному кар’єрі, його дно встелене чистим білим кремнієвим піском. Тут збулася моя давня мрія – знайти таке чисте озеро, в якому можна пливти і одночасно пити воду. Я пливла в кришталево чистій воді, теплій, як парне молоко. Я пила її, я лежала на ній, бавилася в ній. Мені було так добре.
На березі я одягла вишиту сорочку і почала камлати бубном, підсилюючи торжество душі життєстверджуючим боєм. Через деякий час до мене підійшла жінка з нашої групи і сказала: «Отой чоловік просить, щоб ти підійшла до нього, він хоче тебе про щось запитати». Я подивилась у той бік, де на терасі дерев’яного будиночка стояв чоловік і дивився на мене. Він бачив, що мені передали його прохання і очікував, що я підійду. Але я спокійно збирала свої речі, вклала бубон в чохол, готуючись йти до автобуса. «Підійди, він чекає», – повторила жінка. «Як треба йому, то хай підійде сам». Я йшла до автобуса вільною і впевненою, я знала, що більше не підійду ні до одного чоловіка, який кличе мене. Це був невеличкий тест, чи вірна я собі, своїй волі, чи йду я за своєю волею, чи за волею чоловіка. Нарешті, я усвідомила: коли я вірна собі – я щаслива.
Отже, висновки другого дня містерії: жінці потрібно милуватися квітами. Квіти налаштовують на любов і відкривають серце. У відкрите серце входить Добра Доля. Для кохання, призначеного Долею, немає перепон. Ми отримуємо лише ту любов, на яку здатні, наскільки відкрите наше серце. Простити можна тільки себе – саме таке прощення дає звільнення душі. Коли серце відкрите, життя стає чистим озером, його можна пити, в ньому можна бавитися і насолоджуватися. Відчуття щастя приходить, коли йдеш за своєю волею.
No Comments