Уроки з Велесом. День 7. Я і моє багатство

Сьогодні, друзі, останній день нашого циклу «Трансформація з Велесом». Потім я підведу підсумки, розповім вам історію виникнення цієї ідеї, тобто ми ще будемо говорити про Велеса. Але сьогодні ми співпрацюємо з ним як його учні. І прийшов час попрацювати у тій сфері, за яку він відповідає, і за що ми особливо любимо цього Бога – це Багатство. Нагадую, Велес – Бог Мудрості, Багатства і Чародійства.

Неможливо бути мудрим і не бути багатим, неможливо володіти Силою (тобто бути чарівником) і не бути багатим. Ці поняття пов’язані.

Багатий – корінь цього слова Бог. Отже, коли ви відчуваєте, що вам не вистачає багатства, це означає, що ви віддалилися від Бога. І коли ви шукаєте шляхів, як розбагатіти, це насправді ваша душа кличе вас шукати шлях до Бога, бо тільки поряд з ним їй затишно і спокійно. Але в нашому матеріальному світі ми сприймаємо ці прохання Душі через призму інстинктів самозбереження і виживання. І тому чуємо зовсім інше. Адже інстинкти породжують страхи. Це нормально. Страх – слуга інстинктів. Це слово походить від слова «страж». Тобто призначення страху – вчасно застерігати нас від небезпеки. Але у більшості людей страх зі слуги перетворився на господаря. І часто саме страх наказує нам, що ми повинні робити.

Для більшості людей страх є головним стимулом для матеріального збагачення. І це не обов’язково страх померти з голоду. Найчастіше – це страх, що «мене таким, як я є, не будуть любити, тому я повинен стати багатим, щоб я завжди міг купити любов». Саме такий страх штовхає людей до влади. Гроші і влада, як їм здається, дають гарантію, що вони зможуть якщо не купити любов, то заставити інших себе любити.

Придивіться до тих людей, що зараз при владі, – і ви зрозумієте, що насправді вони керуються саме цим внутрішнім страхом, який посіяв в них комплекси. Йти до багатства їхнім шляхом – це означає йти дорогою страхів і віддалятися від Бога, тобто справжнього багатства.

– Яким же є справжній шлях до багатства? – запитую в мудрого Велеса.

– Душа прийшла у цей світ збагатитися досвідом – різним досвідом, тому шлях до багатства – це Прийняття.

– Прийняття? – дивуюся. – Навіть, якщо ти бідний, це потрібно прийняти?

– Так, прийняти свій досвід. І тоді відкриється інший досвід, можливо, зовсім протилежний – досвід заможного життя, – посміхається Велес.

– О, починаю розуміти… Прийняти те, що є – означає пройти свій урок, і тоді відкриються нові задачі для опанування нового досвіду – так?

– Так.

– А як людина зрозуміє, що вона вже пройшла урок, що прийняття відбулося насправді? Адже можна скільки завгодно з розуму повторювати, що ти приймаєш ситуацію, а на душі шкребуть кішки…

– Ознакою повного прийняття є вдячність. Людина відчуває вдячність за життя, за дані їй уроки, дякує всім учасникам ситуацій, навіть тим, хто завдавав болю. Ось тоді вона й стає багатою. «Дякую» – означає «добро кую». Колись люди казали на багатство – «моє добро». Скільки в людині добра – настільки вона багата.

Запаліть сьогодні свічку, покличте мудрого Велеса і, дивлячись на вогник, почніть згадувати тих, хто є вашими «учителями». Пишу це слово в лапках, бо ці люди вчили вас несвідомо, часто вони показували вам своїм прикладом, як не треба чинити. Згадайте саме таких «учителів» – посміхніться їм і подякуйте. Та обов’язково промовте, за який урок ви дякуєте, що ви усвідомили завдяки взаємодії з ними.

Дякуючи, ви приймаєте урок та відпускаєте ситуацію і цих людей, звільнюєте місце для нового у своєму житті, а також розширюєте свої горизонти. Чим більше ви зможете прийняти – тим багатшими будете.

Уроки з Велесом. День 3. Я і мої втрати

Велес – бог підсвідомості. Саме там записані наші програми і звички, завдяки яким ми багато речей робимо автоматично. Також там знаходяться наші душевні рани від тих втрат, що ми пережили. Ми приховуємо їх, заїдаючи їжою, набираючи зайву вагу, запиваючи алкоголем, міняючи статевих партнерів…
Та рани треба не ховати, а зцілювати. Спробуйте сьогодні знайти час для такої практики. Запаліть свічку, щоб полум’я спалювало біль, глибоко подихайте і призвіть на допомогу Велеса: “Велес-батечко прийди! Допоможи мені повернути втрачені частинки моєї душі!”
Знайте, що ці частинки нікуди не зникли, вони перебувають в іншому місці, наприклад, з людиною, яку ви любили, але змушені були розстатися, або в тій події минулого, де ви залишили багато своєї психічної енергії.
Підіть подумки в ті події, до тієї людини, пригадайте якісь ситуації, в яких вам було боляче і біль досі фонить. І заберіть звідти частинку своєї душі, свою енергію і силу. Скажіть: “Тобі твоє залишаю, а своє забираю. Частинка моєї душі, сила моя, йди до мене, додому, тут і зараз!” І зробіть кілька глибоких вдихів, ніби втягуючи свою втрачену енергію і частинку душі.
Після практики подякуйте Велесу за підтримку.

 

У просторі любові Велемира і Світолади Бабичів

Тиждень в сімейному таборі для несімейної жінки – це як потрапити на іншу планету в нову атмосферу, де царює дитячий гомін, різноманітні емоції, де чоловіки є опорою для жінок, а жінки безперестанку ладують та прикрашають простір. Та інопланетянкою себе я тут не почувала, тому що вже була в дружніх стосунках з багатьма дорослими.  В таборі я отримала нагоду подружитися з їхніми дітками. Адже я сюди запрошена як майстер для проведення майстер-класів з дітьми і жінками. За цей тиждень до мене прийшло багато відкриттів, якими я хочу поділитися.

Те, що ми любимо – неможливо втратити

В селищі Чорноморське, де проходив наш табір,  я побачила море з обривистими берегами, дикими бухтами, яке нагадало мені мої улюблені місця в Криму – в селищах Орджонікідзе, Коктебель. І я зрозуміла, що те, що ми любимо, неможливо втратити, воно буде приходити до нас знову і знову в схожих образах, ландшафтах, в схожих рисах обличчя і вчинках, якщо мова йде про людей.  Головне – любити.

Любов народжує взаємопідтримку та відповідальність

Стосовно любові. Саме це почуття дає людині відчуття повної безпеки. А проявитися, розкрити свій внутрішній потенціал ми можемо тільки, відчуваючи себе в безпеці. В таборі царювала саме така атмосфера. Свої серця відкрили і діти і дорослі. В кінці тижня всі ходили усміхаючись один одному і часто обіймалися. Таке поняття як дисципліна не акцентувалося. У всіх було доволі вільного часу між майстер-класами, на які також можна було приходити за власним бажанням. Та дуже швидко наш розклад і взаємна поведінка поструктурувалися самі по собі злагоджено та природно. Отже, любов та дружелюбність можуть організувати будь-який колектив краще, ніж нав’язана дисципліна. Любов народжує взаємопідтримку та відповідальність.

Благо дарую – Благо приймаю

Стосовно підтримки. Тут у мене відбувся особистий інсайт під час гімнастики Білояр, яку ми робили щоранку з інструктором Ладомирою Галіциною-Пікож. Сенс Білояру в натягненні м’язів, щоб задіяти мікром’язи. Коли Ладомира дала нам завдання натягнутись і впасти прямим стовпчиком на партнера ззаду, я не могла це зробити. Ледве моє тіло торкалося рук партнера, як я підставляла ногу і, спираючись на себе, поверталася назад. Моя партнерка зауважила, що це свідчить про те, що я не довіряю світу, якщо не можу довірити їй своє тіло. Але справа була в іншому. Перша думка, яка повертала мене назад: я не хочу, щоб їй було важко через мене, я не хочу нікого навантажувати собою. Лише, коли я стала на її місце і переконалася, що людину з натягнутими м’язами підтримувати легко, я змогла це зробити. Таким чином, ця вправа допомогла мені виявити записану в моєму тілі і в підсвідомості програму: «Я сама» («Я зроблю все сама, щоб нікого не обтяжувати») – до речі, досить розповсюджену серед сучасного жіноцтва.

Звідки беруться такі програми? Звичайно – з дитинства. Це наш дитячий страх бути відторгнутою тими, кого ти любиш (мамою чи татом). Цей страх базується на інстинкті самозбереження, тому він дуже сильний і глибоко скритий. Якщо мама дає зрозуміти дитині, що вона для неї тягар, в дитини виникає несвідомий страх, що мама її відторгне і вона не виживе. Такі дівчатка рано стають самостійними і дорослими, це ніби добре, але вони живуть без опори, бо несвідомо бояться на когось покластися, попросити про допомогу. Ось чому їм важко притягнути в своє життя чоловіка, на якого можна покладатися. Вони живуть або самі як амазонки, або поряд з ними чоловіки-альфонси, слабкі волею, із залежностями.  Такі жінки несуть служіння близьким та далеким людям, але забувають дбати про себе, любити себе. Ось чому вони, хоч і сильні духом, мають лідерські якості, та мало досягають. Щоб у жінки все виходило легко і вдало, їй треба слухати своє тіло. І любити себе. Я переконалася, що нічого не вийде, якщо жінка не любитиме себе і не буде насолоджуватися життям. Але це можливо, коли приймаєш допомогу від людей, відкриваєшся допомозі, даєш їй можливість бути в твоєму житті – і таким чином знаходиш опору в Богові, людях, чоловікові.

Мені захотілося придумати афірмацію, яка б допомогла закріпити цей стан. Я кілька днів підбирала слова і знайшла лише два найвірніших слова, які допоможуть людині тримати баланс між «давати» (служити) і «брати» (отримувати допомогу) – це благо дарую і благо приймаю.

Люди з відичним світоглядом перестають вживати слово «спасибі» (спаси Бог), ми кажемо «дякую» (добро кую) або благодарую. Але що казати у відповідь? Якщо на «спасибі» логічно сказати «нема за що» (спасати), то на «благодарую» логічно сказати «благо приймаю». Мене підтримали учасники табору і ми всі дружно почали говорити один одному «благо дарую» і «благо приймаю».

 

Любов – це робити щось разом

Так випадково склалося, що в таборі була рівна кількість дітей і дорослих. Скоріш за все, це свідчило, що кожен з дорослих проявив свою внутрішню дитину і поладував її тут. У цьому нам допомагали діти. Я з великим задоволенням вперше малювала мандали з дітками, яким від 3 до 7 років. А потім за їхніми малюнками аналізувала їхні характери, таланти, а також якісь вже вкорінені страхи, розповідала про це батькам. Було дуже цікаво.

Діти вдячні, коли дорослі щось з ними роблять разом. Для них це означає, що їх люблять. І вони так легко, відкрито проявляють любов у відповідь. Після нашого спільного малювання діти самі йшли до мене на руки і цілували мене. Досі відчуваю ці ніжні поцілунки на своїх щоках. А коли це згадую, то посміхаюся серцем.

 

Дякую Велемиру і Світоладі Бабічам за цю чудову подію!