Тиждень в сімейному таборі для несімейної жінки – це як потрапити на іншу планету в нову атмосферу, де царює дитячий гомін, різноманітні емоції, де чоловіки є опорою для жінок, а жінки безперестанку ладують та прикрашають простір. Та інопланетянкою себе я тут не почувала, тому що вже була в дружніх стосунках з багатьма дорослими. В таборі я отримала нагоду подружитися з їхніми дітками. Адже я сюди запрошена як майстер для проведення майстер-класів з дітьми і жінками. За цей тиждень до мене прийшло багато відкриттів, якими я хочу поділитися.
Те, що ми любимо – неможливо втратити
В селищі Чорноморське, де проходив наш табір, я побачила море з обривистими берегами, дикими бухтами, яке нагадало мені мої улюблені місця в Криму – в селищах Орджонікідзе, Коктебель. І я зрозуміла, що те, що ми любимо, неможливо втратити, воно буде приходити до нас знову і знову в схожих образах, ландшафтах, в схожих рисах обличчя і вчинках, якщо мова йде про людей. Головне – любити.
Любов народжує взаємопідтримку та відповідальність
Стосовно любові. Саме це почуття дає людині відчуття повної безпеки. А проявитися, розкрити свій внутрішній потенціал ми можемо тільки, відчуваючи себе в безпеці. В таборі царювала саме така атмосфера. Свої серця відкрили і діти і дорослі. В кінці тижня всі ходили усміхаючись один одному і часто обіймалися. Таке поняття як дисципліна не акцентувалося. У всіх було доволі вільного часу між майстер-класами, на які також можна було приходити за власним бажанням. Та дуже швидко наш розклад і взаємна поведінка поструктурувалися самі по собі злагоджено та природно. Отже, любов та дружелюбність можуть організувати будь-який колектив краще, ніж нав’язана дисципліна. Любов народжує взаємопідтримку та відповідальність.
Благо дарую – Благо приймаю
Стосовно підтримки. Тут у мене відбувся особистий інсайт під час гімнастики Білояр, яку ми робили щоранку з інструктором Ладомирою Галіциною-Пікож. Сенс Білояру в натягненні м’язів, щоб задіяти мікром’язи. Коли Ладомира дала нам завдання натягнутись і впасти прямим стовпчиком на партнера ззаду, я не могла це зробити. Ледве моє тіло торкалося рук партнера, як я підставляла ногу і, спираючись на себе, поверталася назад. Моя партнерка зауважила, що це свідчить про те, що я не довіряю світу, якщо не можу довірити їй своє тіло. Але справа була в іншому. Перша думка, яка повертала мене назад: я не хочу, щоб їй було важко через мене, я не хочу нікого навантажувати собою. Лише, коли я стала на її місце і переконалася, що людину з натягнутими м’язами підтримувати легко, я змогла це зробити. Таким чином, ця вправа допомогла мені виявити записану в моєму тілі і в підсвідомості програму: «Я сама» («Я зроблю все сама, щоб нікого не обтяжувати») – до речі, досить розповсюджену серед сучасного жіноцтва.
Звідки беруться такі програми? Звичайно – з дитинства. Це наш дитячий страх бути відторгнутою тими, кого ти любиш (мамою чи татом). Цей страх базується на інстинкті самозбереження, тому він дуже сильний і глибоко скритий. Якщо мама дає зрозуміти дитині, що вона для неї тягар, в дитини виникає несвідомий страх, що мама її відторгне і вона не виживе. Такі дівчатка рано стають самостійними і дорослими, це ніби добре, але вони живуть без опори, бо несвідомо бояться на когось покластися, попросити про допомогу. Ось чому їм важко притягнути в своє життя чоловіка, на якого можна покладатися. Вони живуть або самі як амазонки, або поряд з ними чоловіки-альфонси, слабкі волею, із залежностями. Такі жінки несуть служіння близьким та далеким людям, але забувають дбати про себе, любити себе. Ось чому вони, хоч і сильні духом, мають лідерські якості, та мало досягають. Щоб у жінки все виходило легко і вдало, їй треба слухати своє тіло. І любити себе. Я переконалася, що нічого не вийде, якщо жінка не любитиме себе і не буде насолоджуватися життям. Але це можливо, коли приймаєш допомогу від людей, відкриваєшся допомозі, даєш їй можливість бути в твоєму житті – і таким чином знаходиш опору в Богові, людях, чоловікові.
Мені захотілося придумати афірмацію, яка б допомогла закріпити цей стан. Я кілька днів підбирала слова і знайшла лише два найвірніших слова, які допоможуть людині тримати баланс між «давати» (служити) і «брати» (отримувати допомогу) – це благо дарую і благо приймаю.
Люди з відичним світоглядом перестають вживати слово «спасибі» (спаси Бог), ми кажемо «дякую» (добро кую) або благодарую. Але що казати у відповідь? Якщо на «спасибі» логічно сказати «нема за що» (спасати), то на «благодарую» логічно сказати «благо приймаю». Мене підтримали учасники табору і ми всі дружно почали говорити один одному «благо дарую» і «благо приймаю».
Любов – це робити щось разом
Так випадково склалося, що в таборі була рівна кількість дітей і дорослих. Скоріш за все, це свідчило, що кожен з дорослих проявив свою внутрішню дитину і поладував її тут. У цьому нам допомагали діти. Я з великим задоволенням вперше малювала мандали з дітками, яким від 3 до 7 років. А потім за їхніми малюнками аналізувала їхні характери, таланти, а також якісь вже вкорінені страхи, розповідала про це батькам. Було дуже цікаво.
Діти вдячні, коли дорослі щось з ними роблять разом. Для них це означає, що їх люблять. І вони так легко, відкрито проявляють любов у відповідь. Після нашого спільного малювання діти самі йшли до мене на руки і цілували мене. Досі відчуваю ці ніжні поцілунки на своїх щоках. А коли це згадую, то посміхаюся серцем.
Дякую Велемиру і Світоладі Бабічам за цю чудову подію!
No Comments