Цей день був видатним. З групою жінок на Трухановому острові в Києві ми провели містерію Шляху життя жінки – від самого початку, коли її душа йде на втілення – до стану мудрої Яги, яка знову дивиться у потойбіччя і тому знає все. Цікаво, що в цю групу записалися дві жінки, які вже проходили зі мною жіночі вікові посвяти. І вони захотіли ще. Я їх розумію. Адже разом з жінками я кожного разу проходжу свої посвяти заново – і отримую нові відкриття про свою душу та її переживання у різних вікових станах.
Моя внутрішня дівчинка вже зцілена. Вона грайлива, творча і балувана. Вона прийняла умови свого народження і своїх батьків, більше того – отримала нових люблячих батьків (мого дядька і його дружину) і зараз допомагає мені відкривати серця людям. Але напередодні цих посвят я зрозуміла, що в мені ще досі живе зранена Леля – дівчина, яку колись покинув хлопець – перший коханий, і тому їй так і не вдалося дорости до повноцінного стану Вісти і Лади. Зранені Лелі – романтичні і ніжні натури, витончені Мавки, з рук яких колись випали від потрясіння квіти, дівчата, яким так і не вдалося сплести віночка і пустити його на воду для свого коханого, – беруть в руки меч, а рани прикривають щитом і стають амазонками. Я одна з них.
Моїм запитом було – зцілити свою Лелю. Я знаю, що саме на мій запит прийдуть ті, кому це теж вкрай потрібно. І вони йшли у призначене місце зустрічі. Хтось, буквально, прилетів, прийнявши рішення в останню хвилину, коли ще можна було встигнути. Містерія почалася на майданчику біля фунікулера, де ми всі зібралися. Я згуртувала навколо себе жінок і попросила їх закрити очі та перемістити свою свідомість з зони міжбрів’я в серце – туди, де живе душа. «А тепер відкрийте очі і подивіться на світ із серця, – сказала я. – Ви почнете бачити світ по-іншому, вам відкриються знаки Всесвіту. Надписи, слова перехожих, чиїсь дії – все буде з вами говорити, поки ми йдемо до пішохідного моста. Сприймайте це як інформацію з Духовного світу, звідки ви прийшли. Зараз ви – група душ, які йдуть на втілення. Вже на острові ми розшифруємо послання, які ви побачили».
Ми робимо кілька кроків і зупиняємося перед світлофором, очікуючи, коли загориться зелене світло. Коли з того боку вулиці люди почали рухатися назустріч нам, ми змогли піти – ніби на зміну їм. Ось так і відбувається життєвий коловорот душ. Подібна зупинка сталася також перед підземним переходом, крізь який ми мали пройти в бік моста. Тут взагалі все було надзвичайно містично. Щойно ми підійшли до тунелю, як звідти спиною вперед вийшов фотограф і відразу почав фотографувати групу людей, що густим потоком виходила з переходу. Вони були одягнені в однакові кепки, футболки та з бейджиками на шиї. Ці бейджики зачарували мене – вони були абсолютно чисті, без надписів – прямокутні срібні пластини, що виблискували на сонці, як винагорода (чиста, анульована карма). І ці люди були щасливими і гордими, вони посміхалися. Від них йшла енергія переможців. «Ось так повертаються з цього фізичного світу ті, хто виконав свою місію», – подумала я. Однієї цієї думки та образу було достатньо, щоб наповнитися силою для проходження всіх земних випробовувань. Але попереду на нас чекало ще багато містичних відкриттів.
Проходячи через міст, ми пропрацьовуємо проходження через свої родові шляхи. Ми ще не тут – в явному житті, і вже не там – в навному світі. Міжсвіття закладає в нас дуже багато програм, які потім керують нашим життям, але ми їх не усвідомлюємо. Практики повернення в міжсвіття дозволяють їх побачити. Цікаво, що всі ми йшли по одному й тому ж самому мосту в один і той самий час, але кожна побачила різні знаки. Це й говорить про те, що скільки людей – стільки світів. Тому важливо приймати людину такою, як вона є. Це означає – прийняти її світ. Але чи були ми прийняті? Кожна з нас з самого дитинства чула, що в неї щось не так, нас оцінювали і обезцінювали, порівнювали з іншими, називаючи когось кращим. Нас намагалися змінити, щоб ми були слухняними і зручними. Ми навчилися пристосовуватися до цих умов, щоб вижити. Догоджаючи старшим – батькам, вчителям, а потім чоловікам, колегам, дітям – ми забули, які ми є насправді, намагаючись стати такими, якими нас хочуть бачити інші.
Але наша душа не забула себе, не забула ту свою унікальність, яку вона мала проявити і реалізувати в житті, щоб потім піти з цього світу переможницею. І вона плаче, коли ми не даємо їй зробити це. В першу чергу це плач нашої внутрішньої дівчинки, пригніченої претензіями старших, які потім переросли в програму неприйняття самої себе та почуття вини, комплекси неповноцінності.
Про це ми говорили в нашому колі вже на острові. І почали визволяти свою дівчинку. Найкращий інструмент для цього – похвала. Ми знаходили теплі, ніжні слова одна для одної як сестри. А ще – благословення з посипанням зерном, монетами і цукерками на солодке, багате і плідне життя. Коли на тебе сиплеться такий чарівний дощ, ти відчуваєш себе маленькою Богинею, яку любить і благословляє весь Всесвіт. Я також запропонувала жінкам сказати підбадьорюючі слова своїй внутрішній дівчинці. І в кожної з нас це було про те, що дівчинку люблять, щоб вона вірила в це. Боже, скільки сумнівів в любові засіяно в наших серцях в нашому дитинстві! Де, коли, на кому припинився потік Любові в наших родах, що діти виростають такі обділені цим життєдайним почуттям?
Отже, щоб остаточно зцілитися, нам потрібно ще й зцілити свій рід. І це теж ми робимо під час посвят, поєднуючись з родом, отримуючи благословення від кожного предка. Коли ми перейшли до цієї частини містерії, то побачили дим за кущами, що відгороджували нашу галявину, і почули тріск вогню. Дим і тріск ставали дедалі сильнішим. «Пожежа! Горить трава», – сказали жінки. Але я не могла перервати ініціацію, ми всі вже були добре налаштовані на внутрішню роботу. Я продовжувала родове благословення, а навколо нас горіла трава. Її ніхто не міг підпалити, бо ми були усамітнені, поряд не було людей. Містика, але ми зрозуміли, що це згорають наші дитячі страхи, які ми щойно підняли на поверхню. Нарешті, ми почули чоловічі голоси за кущами. «Пожежа! Несіть сюди воду!» – кричали вони. Ми чули, як чоловіки гасили пожежу, це відбувалося в десяти метрах від нас, але вони нас не бачили, а ми їх. Ми ніби перебували в іншому вимірі, невидимому для людей. Так, адже ми глибоко занурилися в стан своєї внутрішньої Лелі. А там виявилося стільки болю!
Внутрішня дівчина – Леля (богиня весни) у багатьох сучасних жінок перебуває в стані сплячої царівни. Розбудити її, як і в казці, повинен чоловік. Оте оживання Царівни завдяки поцілунку Царевича – це пробудження в дівчині енергії жінки, її сексуальності, її первісної природи, її пристрасті і потоку любові. Царевич з казки отримує все це як скарб, і він бере це під свій захист – веде Царівну під вінець. Так дівчина входить в статус Берегині Потоку Любові. А юнак – у статус захисника своєї Берегині – чин мужа. Ось так разом вони охороняють Потік Любові.
Але це казка про давні часи. Вона не спрацьовує в наш час, тому що люди змінилися, вони живуть в таких умовах, де складно стати зрілим і відповідальним. Цивілізація – це тепличні умови. І багато людей в ній перетворюються на овочі.
Сучасний Царевич не може взяти відповідальність за пробуджену ним Царівну. Його, незрілого, лякає справжня жіноча природа. Він тікає, коли Царівна пробуджується. Куди? Або на війну, щоб загартуватися і здобути зрілість, проходячи через чоловічі випробування. Або пірнає під мамкин поділ (мамкою при цьому може бути будь-яка жінка, яка приймає за нього рішення).
Що робить покинута Царівна? Як правило, їй не вистачає досвіду і сили утримати потік любові самій, трансформувати його в енергію творчості та індивідуального самовираження (це може статися з нею згодом – після таких практик-посвят, до яких приведе душа). В юності ж пробуджена і покинута Леля знову завмирає (знову наступає зима) або надягає на свої рани воїнські лати і перетворюється на амазонку. Вона наносить рани чоловікам, вкладаючи в це всю свою пробуджену та нереалізовану в любові пристрасть.
Та ось ми прийшли до неї – такої як вона є – напівживої, стомленої від важкого щита та меча. Я піднімаю над головою такої Лелі руку з квітами, щоб посипати її пелюстками, благословити на щасливу жіночу долю. Але якась потойбічна сила хапає мене за горло і тисне. Я задихаюся і не можу говорити. Я втрачаю голос. Але намагаюся пересилити себе, щоб не закашляти та не злякати жінку, на яку моя рука сипе квіти. Від напруги з моїх очей течуть сльози. Я все одно промовила благословення до кінця. Я пересилила ту силу, що стала нам на заваді. Але після цього я вже не можу говорити. Напад задухи продовжується. З мого горла виходить тільки хрип. І так само не може говорити та, яку я благословляла.
Що то за сила, яка зацікавлена в тому, щоб Леля не пробудилася, не отримала благословення стати жінкою, щоб жіноча енергія та любов не знайшли реалізації в цьому світі? Щоб чоловіки залишалися інфантильними, а жінки – сплячими царівнами? Коли Леля пробуджується, Мара (Богиня зими, смерті) відступає. Отже ця сила хоче, щоб життя завмерло. Щоб люди залишалися сплячими в полоні Мари. Тоді ними можна буде керувати, як роботами, і використовувати як ресурс для своїх цілей. Але напівживі люди не вийдуть з цього життя переможцями. Своє втілення вони просто просплять.
Ні, яка б та сила не була, хто б за нею не стояв, але я буду пробуджуватися і будити жінок. Я запропонувала жінкам повібрувати іменем Богині Лади – 9 разів проспівати перший склад її імені «Ла». Лада – це архетип пробудженої жінки – жінки-господині, впевненої в собі берегині потоку любові. На відміну від незрілої Лелі, вона вміє сказати «мій», «моє» – і захистити своє. Я знала, що мій голос повернеться, коли буду співати Ла. Перемагаючи хрип і блок в горлі, я співала. Вже під кінець голос очистився і через мене пішли енергії Лади. Весь цей час в центрі кола стояла та жінка, яка відзеркалила зранену Лелю кожної з нас. Ми лікували її голосом. Після цього їй захотілося лягти на землю і скрутитися клубочком. Вона ніби знову повернулася в стан ембріону. А ми наклали на неї руки. В кожній з нас піднялася сестринська любов, і ми направляли її з рук на нашу сестру. Цікаво, що наймолодша з нас знайшла в цей момент потрібні зцілюючі слова, і ми повторювали за нею. Це був єдиний потік жіночої сили і любові. Нарешті наша Леля почала підійматися. Вона сіла на землі й дивилася на мене сумними очима. Я не знала, що робити, і чекала знаку. І от вона тихим голосом промовила: «Поклич мене!» Тоді я нагнулася над нею, обняла і почала підводити її на ноги. І ми всі разом обняли її, взяли в своє сестринське кільце. Потім вона пояснила, що відчувала, як я вивожу її з Нави, і якби не я, вона там би й залишилася. Отже це й було виведення Лелі зі сну.
Згадується фільм «Малефисента», де принцеса пробудилася не від поцілунку царевича, а від поцілунку Чародійки. Так, це вже сучасна казка, у якій ми, жінки, самі пробуджуємо себе і своїх сестер. Далі наша задача: зрощувати чоловіків до рівня духовної зрілості – рівня захисника своєї Берегині. Але для цього треба спочатку стати Берегинею. Берегиня – це Лада. Як це зробити? Проходячи через жіночі вікові посвяти, зцілюючи своїх внутрішніх дівчинку і дівчину, поєднуючись з мудрістю і впевненістю своєї внутрішньої Яги, яка увібрала в себе всі жіночі іпостасі. Саме містичною подорожжю до неї й закінчується наша містерія жіночих ініціацій.
Отже, висновок третього дня містерії: якщо дивитися на світ з серця, Всесвіт відкривається і посилає нам знаки-підказки. Одне й те саме ми бачимо по різному, бо кожна людина – це окремий світ. Прийняти людину – це прийняти її світ. Міжсвіття – це переходи з одного стану в інший (перехідні періоди). В ці моменти в людину закладаються нові програми, які будуть розпечатуватися на новому березі. У пройдені в житті міжсвіття можна повертатися і переписувати ці програми завдяки усвідомленню їх призначення. Якщо жінка залишиться не пробудженою, то й чоловік залишиться незрілим, несвідомим, інфантильним. В цьому є інтерес незримих темних сил, щоб тримати людей в стані роботів (або ресурсу, з якого відкачується енергія). Виконати своє життєве призначення і стати переможцем може тільки пробуджена Душа. Пробудження – це повернення до своєї природи, своєї суті і унікальності.
No Comments