Чому страшно просити?

У багатьох моїх клієнток є запит: «Як подолати страх у когось про щось попросити, особливо у чоловіків?» Чому виникає цей страх? Всі, хто боїться просити, насправді бояться відмови. Що ж страшного у відмові? Справа в тому, що наша психіка схильна ототожнювати відмову в проханні з відторгненням того, хто просить. Тобто, якщо мені відмовляють, то мене не приймають. Отже, насправді це страх неприйняття.

Цей страх закладається в нас в ранньому дитинстві, він пов’язаний з інстинктом самозбереження. Дуже важко позбутися тих наших переконань, які вкорінені в інстинкти, навіть, якщо вони хибні. Ось чому цей страх переслідує нас, часом, все життя.

Дитині, щоб вижити, потрібно, щоб її приймали близькі. Дорослому для виживання це не обов’язково. Але ми все одно стараємося робити все, щоб нас приймали: намагаємося бути зручними для інших, боїмося когось потурбувати своїми проханнями, пристосовуємося. Це відбувається підсвідомо. Так діє програма: щоб вижити – треба бути прийнятим.

Але в поведінці дорослого це часто виглядає абсурдно. Отже задача дорослого – анулювати або трансформувати цю програму. Почати з того, що виявити її вплив на свою поведінку, усвідомити механізм її дії. Застосувати психологічні практики – переписування програми (перепрограмування), ритуальне спалення тощо. Найефективніше – це свідомо йти на зустріч зі своїм страхом. Страшно – отже роби!

Чому жінкам страшно просити саме у чоловіків? Виходячи з усього вищесказаного – це вплив дитячого страху, що батько відторгне дівчинку. Можливо, так і було в дитинстві, коли прохання дитини батько грубо відштовхнув разом з дитиною. Або дівчинка бачила, що прохання мами викликають у батька агресію. У підсвідомості залишилося, що так чинить чоловік. І просити його про щось це так само страшно, як втратити життя, це стосується навіть дрібних прохань. Так діють програми.

Якось на тренінгу для пар жінкам дали завдання попросити про щось у чоловіків – і коли вони це зробили, перемагаючи свій внутрішній страх і невпевненість, їх так переповнювали емоції, що деякі жінки плакали. Адже вони пішли назустріч своєму страху і розблокували себе, вивільнилася енергія, навернулися сльози полегшення, очищення.

Я теж була з тих жінок, що не просять. Все сама. Але є за що подякувати цій програмі. Вона зробила мене сильною і самостійною. В будь-якій ситуації, навіть у досить критичній, небезпечній я зберігаю спокій і здатність діяти. Це тому, що всередині мене вибудувані надійні опори. Опиратися на себе – це навичок. Я давно стала сама собі вірним другом, який ніколи не підведе.

Отже ця програма більше мені не потрібна. Вона вже зробила свою справу – загартувала мене. Тепер, залишаючись такою ж самостійною і дієвою, я легко озвучую свої прохання перед людьми і приймаю від них будь-яку відповідь. Я легко прошу чоловіків зробити щось для мене, допомогти чи дати.

Якщо ви відчуваєте подібні труднощі – з озвучуванням своїх потреб і прохань, – я запрошую вас в терапію, я допоможу трансформувати ці програми, виявити ядро цих програм – ваші хибні переконання і переписати їх на нові здорові установки. Пишіть в приват.

Ваша Чародія

Коли я усвідомила себе дитям Сили, я почала відчувати, як Сила веде мене, говорить зі мною за допомогою знаків. Вони не завжди бувають приємні, адже часом мене потрібно якимось чином зупинити, якщо йду не туди. Але однозначно всі ситуації, всі знаки посилаються мені з Любові. Розповім на прикладі вчорашнього дня.
Вчора була неділя – повністю розпланований у мене день. З ранку я прийшла на Києву гору, де проводжу енергетичні та духовні практики в Колі Сили.
В другій половині дня я мала поїхати в Білицький ліс на зустріч з моїми сестрами-чародійками.
Все почалося та йшло просто чудово до певного моменту. До нашого Кола Сили приєднався мій друг з ФБ, який вирішив, нарешті, познайомитись зі мною в реальності. Ми гарно попрактикували і дуже щасливі та натхненні пішли на ярмарок, що відбувався на Пейзажній алеї. Час від часу такі ярмарки тут проходять, як благодійна акція – щоб перераховувати частину вторгованих коштів для Нацгвардії. Там я відразу побачила свою річ – стильні черевики з грубого льону. Пройти повз них – це було б не правильно. Отже далі я пішла з черевиками в пакеті. Вони були важкуваті, бо мали грубу підошву. Але мій новий розвіртуалений друг взявся їх нести. Він також ніс мого бубна. Тому я з задоволенням прогулювалась з маленькою сумочкою. Ми зайшли в прохолодне кафе. Пообідали. Гарно поспілкувались. І я почала квапитись на край міста в ліс.
Мій друг співчутливо сказав: «Тобі буде важко з черевиками і бубном так далеко їхати, а потім йти лісом. Може десь можна це залишити?»
Як амазонка, я не звикла до таких ніжностей. «Для мене така вага – це дурниця, – відповіла. – Я сильна і витривала».
І от я вже їду в метро. Відчуваю, що вага моїх речей доволі суттєва. Але, на щастя, поряд звільняється місце. Я сідаю. Мій сусід зліва почав розглядати мого бубна, якого я мостила на колінах. Потім уважно подивився на моє тату на плечі. Щось йому не сподобалось. Я ще не знала, що ця людина божевільна і небезпечна. Все трапилось в одну мить. Він вскочив і закричав: «Я зараз виколю тобі око!». Та поцілив у мене ключем гострим кінцем – навіть встиг торкнутися вії. На щастя якийсь чоловік зреагував, і схопив його за руку. Я пережила стрес і вийшла з вагона. Сіла в інший вагон на вільне місце і опинилась поряд з… божевільним (!!!) Я зрозуміла це відразу, адже він сидів і говорив сам з собою. А коли поряд опинилась я, то всю свою увагу переніс на мене. Зиркаючи не по-доброму, він постійно повторював: “Не нравицца? – Чемодан, Вокзал, Росія!”. Я доїхала до зупинки – вийшла і перейшла на іншу лінію. Повернулась додому. Для мене це були знаки, що туди мені не треба.
По дорозі додому їхала в оточенні гарних і гармонійних людей. А коли виходила з метро на своїй станції, то зустрілась поглядом з незнайомим чоловіком, що ніс пакетик з кексами. Він привітно посміхнувся мені, зупинився, протягнув кекси і сказав: «Пригощайтесь!»
Це теж був знак, що я вчинила вірно.
Ввечері мої сестри чародійки написали: «Добре, що ти не приїхала в ліс, у нас не вийшло те, що планували, так, просто невеличкий пікнічок».
Я записала цю історію, перш за все, для себе. Щоб відслідкувати алгоритм дії Сили. Адже спочатку попередження було надане мені ніжно, – це коли мій друг сказав: «Тобі буде там важко з речами». Як часто ми не чуємо, коли нас зупиняють по-доброму! І як часто ми продовжуємо вперто триматися свого напрямку, коли нас вже зупиняють агресивно. От і я сіла в інший вагон до іншого божевільного, думаючи лише про те, що мені треба їхати, бо я так запланувала. І невідомо, що ще чекало б мене у тому лісі, якби я вчасно не повернула назад.
То ж чи варто ображатись на тих, хто чинить нам перепони? Чи не з любові до нас вибирає їх Сила (можна назвати її Бог чи Ангел-охоронець…)? Я бачу одне: все, що зі мною відбувається – в усьому є лише Любов.

Articles from �� 2021

Чому страшно просити?

Алгоритм дії Сили