Articles from �צ���� 2021

Друзі запитують мене, як я з’їздила в Житомир. А коли розповідаю, слухають, як казку, і дуже дивуються. Але якою ще може бути подорож чародійки, як не чарівною.
То ж розповім всім цю захоплюючу історію.
Планувалося, що я оселюся на дві ночі в Житомирі в квартирі батьків моєї колишньої колеги з Києва. «Квартира зараз пуста. Батьки у від’їзді. Я приїду на ці вихідні, переночуємо разом», – сказала моя приятелька. Але за три дні вона повідомила, що десь подівся ключ від цієї квартири. Саме в цей час я поділилася в соцмережі новиною про Житомирський фестиваль психології, в якому візьму участь. І раптом мені написала невідома жінка з Житомира, шанувальниця моєї творчості Світлана і запросила до себе в гості: «Можете зупинитися в мене, я вас з радістю прийму». Я зрозуміла, що містерія моєї подорожі вже твориться сама по собі. Мені залишається лише розслабитися і налаштуватися на прийняття.
В Житомирі я була вперше. Встигла роздивитися і запам’ятати лише будівлю універмагу, навпроти якого знаходився креативний простір «Оранжерея душі», де зібралися психологи. Мої майстер-класи мали відбутися наступного дня. А в перший день – я в ролі клієнта. Вибираю гру «Імперія магів» – і поринаю в глибини свого несвідомого.
«Ви в горах, перед вами ущелина дуже глибока. Через неї перекинутий канат на той бік. Вам треба перейти по канату…», – чітким голосом диктує психолог нам завдання. Ми сидимо з заплющеними очима і бачимо кожен своє кіно. Я не раз ходила Кримськими горами. Не скажу, що панічно боюся висоти, але мені відоме хвилююче почуття, яке вона викликає. Та, що поробиш – я з тих людей, які кажуть: «якщо треба, то зроблю». І вчепилася руками й ногами за канат… На середині прірви подивилася вниз, щоб запам’ятати вид вируючої річки під собою, тобто – помилувалася природою. Коли ми відкрили очі, психолог запитала: «Чи всі перейшли через канат?» Виявилося, що не всі. Вона пояснила, що ті, хто зміг це зробити, вже стали іншими людьми, і дуже скоро наші внутрішні зміни проявляться зовні.
Мої зміни почали проявлятися відразу після майстер-класу. Моя заочна знайома Світлана, до якої я мала заїхати ввечері, несподівано з’явилася в нашому просторі. «Я за тобою, ми їдемо на банкет», – сказала вона. «То мені треба перевдягнутися з дороги», – відповіла я. «Так, одягайся красиво».
Ми приїхали в затишний ресторан за місто, де святкував свій 50-літній ювілей тесть моєї знайомої. Тут зібралося чимало людей – і всі військовослужбовці з повітряних сил. Загорілі, як ніхто в березні, адже вони більше часу проводять між землею і небом. В оточенні красивих, сильних чоловіків я відразу відчуваю енергію воїнів, яка мені завжди дуже подобається. Адже для них честь – на першому місці. Всі з дружинами – статними, серйозними дамами. У чоловіків витязів – і жінки витязі (за варною). Всі присутні пов’язані один з одним завдяки службі та завдяки імениннику. Тут були його родичі, куми, брати… І їх так багато – чоловік з п’ятдесят. Крім мене, всі знали один одного. «Я ваш сюрприз», – сказала я, коли мене представили імениннику. Він був трохи здивований. І мені, чесно кажучи, було ніяково. Аж ось до мене підійшла елегантна, струнка, сивоволоса леді – його мама. Обняла і почала розповідати про своїх синів, онуків, покійного чоловіка. Вони всі в її словах були найкращими людьми на землі. І через п‘ять хвилин я відчула, що теж входжу в це число найкращих, тому що стою біля неї – біля мами, – мами за статусом, а тому мами для всіх, кого вона обігріла. А я вже обігріта, обласкана, прийнята в сім’ю. В цей момент я зрозуміла, що бути чужою на святі мені не доведеться.
Свято було цікаве – з тамадою, численними дотепними конкурсами і танцями. Танцювали всі – активно і завзято. Особливо красиво танцював іменинник. Відчувалося, що він добре знає мистецтво танцю, надто майстерними були рухи. «Мій син зі своєю дружиною свого часу вигравали танцювальні конкурси серед військових», – шепнула мені мама.
Я завжди з захватом дивлюся на танцюючі пари. У мене самої немає досвіду танцю в парі, хоча я років п’ять вивчаю різні танці, але всі вони сольні. Дивлячись на іменинника і його дружину, я думала, що навіть не уявляю, чи змогла б ось так закружляти – нога в ногу, як вони. І ні разу не збитися. В цей вечір мені ще раз вдалося «перейти на той бік прірви».
Це вже було під кінець свята. Я сиділа на шкіряному диванчику, коли заграла досить швидка музика. Не зрозуміло – як під неї танцювати – чи соло, чи в парі. Іменинник почав був танцювати соло і наступив мені на ногу. Вибачився, та протягнув мені руку – запрошення до танку. Я сказала подумки: «розслабся і відпусти себе», видихнула своє хвилювання і… полетіла. Так, політ почався відразу, коли він викинув якісь несподівані па – щоб перевірити мене, чи я впишуся. Я полетіла за ним у цей віраж, як пір’їнка. «Он як! То ви знаєте, що таке танець! Це те, що живе у моєму серці!», – сказав іменинник, і дав собі волю. Мабуть, це було дуже видовищно, тому що інші танцюючі розступилися, і ми опинилися в центрі кола. Ми перетворилися на вихор, який, здається, підіймався до стелі. Це було схоже на поєдинок двох пристрасних натур – хто, кого переможе, хто витримає ритм, хто не зіб’ється… Мені здавалося, він випробовує мене, адже він вів. Але це було так цікаво – вписатися у всі його шалені віражі, не схибити і не відстати, не зламати танцю. Виразити натуру своєї дикої жінки, яка завжди з’являється під час шаленого танцю…
Коли музика скінчилася, іменник сказав, що так пристрасно ще не танцював ніколи в житті. «Дякую, – звернувся він до моєї подруги. – Ти привела на мій день народження цю чарівну танцівницю і це справжній подарунок».
…Перейшла через прірву, пройшла випробовування в парі… Що далі? Наступного дня я провела свої майстер-класи, і вони були вдалими. Поїхала в Київ, мала ділові зустрічі і душевні зустрічі з друзями. Було багато цікавих сюрпризів, наприклад, мер Києва в підземному переході на Шулявці, куди я спустилася, зійшовши з Житомирського автобуса. «Добрий знак! Сам мер мене зустрічає», – посміхнулася про себе. Була гурманська вечеря у моєї подруги з фейсбуку, у якої я теж, як сюрприз, опинилася в гостях у Києві. Вона пригощала мене такими соусами, які були абсолютно новими у моїй колекції смаків. Був дощ, і подарована парасолька. Все чудово. Як пише Екхарт Толе: «Життя – це великий танцюрист, а ти його неперевершений танець». (Life is the dancer, and you are the dance). І все ж-таки танець в цій подорожі справив на мене найсильніше і незабутнє враження.
«Якщо все так чудово, то це означає, що ти на вірному шляху», – кажуть мої друзі, які почули від мене цю історію.

2015 р.