Извините, этот текст доступен только на “украинский”.
Записи с меткой энергия
Як вийти з програми самознищення
Буває, що під час розмови з людиною я бачу в ній програму самознищення. Це також можна виявити під час розкладів на картах або, коли я прошу своїх клієнтів написати казку. Вчора так і вийшло – під час розкладу на ситуацію моїй знайомій випала карта Мара – Богиня Смерті. А ще раніше ми виявили програму самознищення завдяки казкотерапії. І хоч переписали казку, та видно, програма дуже глибока, що знову у жінки настрій пішов вниз. Вона потребувала підтримки і розуміння, що з нею таке, чому псується настрій, виникає роздратування, а часом – нервові зриви.
Я написала їй: «В тебе зайшла енергія смерті. І до цього треба серйозно поставитися. Причина цих зривів — внутрішній конфлікт між енергією життя — Живою і енергією Смерті – Марою».
Що ж, таке буває в багатьох людей. По суті ми всі живемо в боротьбі цих енергій. Щодня в нашому тілі якась кількість клітин помирає. А якась народжується. Це нормально. Але від нашої свідомості залежить, яку енергію ми обираємо підживлювати своєю увагою. Хтось фокусує свою увагу на проявах Життя, а хтось – на проявах Смерті. А куди увага – туди енергія, а слідом за нею матеріалізація.
Якщо ми когось звинувачуємо, критикуємо, обезцінюємо, якщо ми в претензіях, ми обрали енергію смерті, бо звинувачувати – це завдавати людині удар, причиняти емоційний біль, а біль – це мала форма смерті. Якщо звинувачують, обезцінюють нас – це означає, що на нас хтось направив потік енергії смерті. Направив не обов’язково тому, що він нам бажає смерті (адже це може робити рідна людина), направив, бо сам знаходиться в енергіях болю і в програмі самознищення. Не розуміючи, як вийти з цієї програми, така людина буде мимоволі ранити близьких. Але вибір за нами – прийняти це на свій рахунок і ранитися або відступити в бік – і не звертати увагу.
Жінка підтвердила, що саме через близьких страждає, через те, що вони її обезцінюють, і що їй справді вчора хотілося померти.
Я порадила їй робити все для життя, все, що протилежне смерті. «Просто щодня, щохвилини обирай життя. І не думай про негативних людей, про погане, тобто про те, що йде проти життя».
«О! Якби ж то пам’ятати це, коли накриває», — відповіла вона.
«Всі люди проходять уроки. Накриває кожного, але навіть коли накриває, ти можеш зробити вибір, як ти будеш реагувати. Урок буде повторюватися до тих пір, поки твої реакції на провокації не стануть нейтральними. Від програми самознищення можна позбавитися тільки якщо перестати її підживлювати».
«Не знаю, де брати сили…»
«В тій частині тебе, яка є життям, і яка бореться з енергіями смерті. Не зраджуй її — і все буде добре».
«…і вороги людині її домашні»… Через них найлегше дістати», — продовжує скаржитися жінка.
«Наші домашні — це наші екзаменатори. Коли в інституті ставлять за екзамен двійку, це не через те, що погані екзаменатори, а через те, що студент не вивчив науку і не склав іспит.
подивись з цього ракурсу на домашніх — і вони перестануть бути ворогами».
Думаю, що цей діалог актуальний для багатьох людей, тому поділилася ним з вами, друзі. Але ще важливо написати про витоки цієї програми, звідки вона береться, де її початок. На жаль, її коріння дуже глибоке. Це травма тоталітарного режиму, через який пройшли наші предки. Так, небажання жити виникає, коли людину обезцінюють, але ж кілька попередніх поколінь пройшли через тотальне знецінення. Голодомор і війни дали нам страх народжувати багато дітей, бо з однією дитиною легше вижити. Отже, якщо ти друга дитина, то мама, дізнавшись про вагітність, може почати думати про аборт. Програма самознищення дитині гарантована. Більше того, внаслідок цієї травми жінки перестали любити чоловіків, стали сексуально закритими. Поколінню моєї мами, наприклад, давали декретну відпустку всього на 9 місяців. А далі – на роботу. Жінка цінувалася тільки як робітниця, а не як жінка і мати. Ця програма знецінення жінки дорівнює знеціненню життя. Ця травма продовжує жити в нас – дочках і онуках тих жінок, чия жіночність була обезцінена. Але ми маємо право обрати інше життя і вийти з-під диктатури цієї травми. Для цього потрібна духовна робота і самоконтроль.
«Оце знецінення по мені б’є, як током. По міліграму, кожного дня, від усіх… Мені здається, що мене немає…що я ніхто…», — продовжує наш діалог жінка.
«Ти можеш відчувати біль від того, тільки, якщо сама з цим погодишся. Не погоджуйся, обирай себе, свою цінність, хто б тобі що не говорив. І нічого нікому не доказуй, просто вір у себе і люби себе».
«Важко вірити в себе, коли у тебе ніхто не вірить».
Так, ми соціальні істоти, нам дуже потрібне визнання від інших. Дитина так вчиться розуміти себе – прислухаючись до того, що про неї кажуть близькі – хвалять чи сварять. І їй дуже хочеться схвалення, бо це дає розуміння, що її люблять і приймають. Але ми стаємо дорослими, і в нас формується свій образ самого себе. Ми добре знаємо, чого варті, знаємо свої здібності, навички, таланти, свої слабкі сторони і сильні. То для чого нам орієнтуватися на чиїсь оцінки? Мабуть тільки тому, що це потрібно нашій внутрішній дитині. Але мало кому з сторонніх, навіть близьких, спаде на думку бачити всередині нас нашу внутрішню дитину і дбати про неї, бути з нею делікатними і лагідними. Коли ми стали дорослими, тоді тільки ми знаємо, що всередині нас продовжує жити наша внутрішня дитина, і вже немає іншого відповідального за неї дорослого, крім нас самих. Отже хвалити, захищати, любити, цінувати свою внутрішню дитину маємо тільки ми. Якщо ми переклали цю відповідальність на когось – ми завжди будемо залежними від інших – від їхнього схвалення чи критики. Від їхніх слів буде псуватися наш настрій, будуть зриви і «розборки». Отже, якщо ми залежні від того, щоб в нас хтось вірив і цінував, ми продовжуємо залишатися дітьми.
Коли ми по-справжньому дорослі – ми цінуємо себе, своє життя, віримо у себе, знаємо, чого хочемо, не боїмося, не ображаємося, володіємо своїми емоціями, свідомо обираємо ту реакцію на критику чи знецінення, яка не дозволить нам злити свою енергію в «чорну діру» і спустошуватися. Дійти до такого стану можна дуже швидко, якщо сказати собі: «Раз і назавжди в будь якій ситуації я обираю себе, своє життя, свою цінність».
Я хозяйка денег
Когда я задумываю написать текст на интересную, волнующую меня тему, или книгу, а теперь уже учебно-магическую программу, я как будто отправляюсь в путешествие за этим в невидимые тонкие миры, это можно назвать Вселенским подсознанием, где есть всё – прошлое, настоящее и будущее. Я блуждаю в этих мирах в своих снах, и в какой-то момент нахожу там то, что искала. Я становлюсь самым первым читателем текста, книги, программы, которых в проявленном мире еще не видит никто.
Я читаю их в своих снах, медитациях, во время настроек на высокочастотные миры. И то, что узнала там, передаю людям, превращая это в буквы, слова, образы, доступные их пониманию. Я словно трубка, по которой перетекает информация из невидимого в видимое.
Вот почему, когда я загораюсь какой-то идеей, проектом, часто первое, что я делаю, просыпаясь утром, — бегу к бумаге и ручке записывать то, что принесла из своих сновидений. Эти образы могут очень быстро улететь, рассеяться как мираж, если их не записать сразу. Поэтому я все время держу наготове ручку и бумагу. Сейчас я таким образом провожу информацию для своего учебного курса «Будияр» об энергетике человека.
Сегодня утром я поняла, что информации идет так много, что мне надо завести для записей толстую тетрадь. Есть ли у меня чистая тетрадь? Я начала рассматривать свои полки и заметила тетрадь в красивом золотом переплете. Я вспомнила, что зимой 2017 что-то в ней записывала, но уже позабыла, что именно. Наверняка в ней есть еще место. Надо посмотреть и продолжить описывать здесь информацию для Будияра. Ведь эта тетрадь так красива. Я люблю писать в красивых тетрадях.
Но золотая тетрадь оказалась вся исписанной, и чтение этих записей увлекло меня. Как я могла забыть об этом?! Ведь в ней я вела дневник в течение сорока дней на тему «Я хозяйка денег». Я живу в селе уже три года. Здесь нет источника дохода. Мои основные заработки приходились на летний период, когда я сопровождала людей как проводник по местам силы и ведущая обрядов. А зимой с заработком было очень сложно. Я страдала от безденежья. Однажды я поняла, что дело не в зиме и не в селе, а во мне. Я придумала для себя 40-дневную программу, исцеляющую моё слабое место – финансы.
Я просто вела дневник, темой моих записей были только размышления о деньгах. Таким образом, я направляла свое мышление в сферу финансов, к которой не была приучена и ничего в ней не понимала. В течение этих сорока дней я также читала книги на тему «азбука денег», чтобы изучить тему так же, как мы изучаем любой предмет – иностранный язык, химию, физику. Я провела для самой себя некий самоликбез.
Я побывала не семинаре Светомиры Олефиренко «Я и мои деньги» и внесла записи этого семинара в эту тетрадь. Я записывала сюда свои намерения, образы своей новой жизни, где я живу в достатке. Я описывала страны, куда я хочу поехать. Я составила для себя свой личный заговор «Я хозяйка денег» и каждый день по многу раз повторяла его. Ежедневно в дневнике я описывала, сколько у меня есть денег на данный момент и сколько мне нужно, и на что.
Я подводила итоги своих трат. Я придумала медитацию вхождения в свой денежный поток и беседовала с этим потоком как с живой сущностью. Я записывала диалоги на тему денег со своей душой и Хранителем моего рода. Я написала намерение принять богатство, которое потеряли мои предки. Я сказала им, что знаю, как его правильно распределить, чтобы моя жизнь и мир стали лучше. Я описала образ себя – богатой, состоятельной женщины и спросила себя: «А что я уже сейчас могу сделать, чтобы было так?» И составила список этих дел.
Была еще одна очень важная практика, которую я провела с собой. У всех нас за плечами есть потери, утраченные возможности, о которых мы сожалеем. Например, я когда-то отдала своему мужу деньги на покупку автомобиля, которые пришли мне по наследству. Это была сумма, за которую я могла купить себе квартиру. В итоге моя возможность купить квартиру была утрачена. Я не родила сына, о чем тоже жалею. Я не получила еще одно образование, которое было моей мечтой.
А когда-то в самой юности я не поехала в Ленинград на встречу с моей первой любовью и потеряла те отношения, которые были для меня очень дороги и наиболее гармоничные, чем все те, что потом происходили между мной и мужчинами.
И я написала, что возвращаю себе все свои утраченные возможности. Ведь я и мир – это одно целое. Все люди, которые встречались мне и встретятся еще – это моя Вселенная. Поэтому все, что я отдавала кому-то из людей – свое время, энергию, таланты, ресурс – я отдавала себе. Моя энергия, мои деньги, которые пошли в мир людей, циркулируют в моей Вселенной и могут ко мне вернуться, как только я их позову. Это все, отданное кому-то, является, словно, деньгами, лежащими в банке на моем счету.
И я описала, как я хочу, чтобы ко мне вернулись в новом виде все те мои возможности, которые я не сумела реализовать в прошлом. На этом и заканчивается мой 40-дневный дневник. Я положила его на полочку и через какое-то время напрочь забыла о нем. И вот сегодня, обнаружив и перечитав его, я увидела, что все мои описания моей новой изобильной жизни, моей прекрасной реализации, моих успехов уже сбылись и продолжают красиво проявляться в жизни. Вот так происходят чудеса – не по мановению волшебной палочки, а за счёт упорной методичной работой над собой, своим сознанием и подсознанием.