Часом мої учні задають мені питання, які виходять за рамки приватних. Ось відповідь на таке питання вилилася у цілу світоглядну статтю, якою хочу поділитися з моїми читачами.
– Добрий день, Олено. У мене питання, на яке довго не могла наважитися. Років з 14 я свідомо ходила до церкви. Свідомо. Бо найперше мені трапилася Біблія. Я її перечитала і те, що трапилося з Ісусом, мене вразило. Я відчула почуття великої любові, хотілося йому допомогти. Усе, що я могла зробити – це приходити до церкви і молитися, аби довести, що його земний шлях і жертва не був марний, і є ті, хто вірить у нього. Я не була фанатом. Але намагалася дотримуватися норм християнського життя. Це була основа моєї особистості. Коли не стало мами, цей зв’язок з церквою похитнувся. Якось повільно я зовсім відійшла від цього. Основне – відчуття фальші, нещирості. Познайомившись з Вами, я відкрила інший світ. І постійно виникає питання: а як Ви пояснюєте існування християнського бога і слов’янських? Я маю на увазі не історичне походження, я знаю як одні заміняли інших, і це був занадто болючий процес, який і зараз незавершений. Я маю на увазі – як Ви ставитеся до цього. Як це уживається у Вас? Чи немає конфлікту? Буду вдячна за відповідь.
– Я теж з юності шукала Бога. Крім церкви, суспільство ніде на нього не вказувало. В церкві мені все було незрозумілим, ставало дурно від важкого повітря під час служби, відчуття, що я грішна заганяло в депресію. Ноги відмовлялися мене тримати в церкві, я щоразу відчувала, що зараз впаду, і виходила. Так і не відстояла жодної служби, хоча намагання неодноразово були.
Але, коли я піднімалася на пагорб, то відчувала, що стаю ближчою до Бога, і там молилася. Так, теж ставала на коліна і торкалася руками землі – і відчувала, як з рук витікає весь той мій біль душі, який в церкві називають гріхами. Вставала, підіймала руки до неба з великим полегшенням. І все, про що я просила на пагорбі у Бога, збувалося. Все це давало мені усвідомлення, що мій Бог – Природа.
Якось в молитвах на пагорбі я попросила такого ж оточення, які так само розуміють Бога. І через 3 дні я зустріла рідновірів. Вони запросили мене на своє свято. Я пішла. Це був обряд до Різдва Дани на березі моря. Всі стояли в вишиванках – такі гарні, білі, світлі люди і говорили до Бога зрозумілими словами, які я змогла за ними повторювати. Якими і я сама інтуїтивно говорила на своєму пагорбі-храмі. Здавалося, що Природа нас чує і відгукується знаками. До нас підпливли 12 лебедів – до самого краю зимового моря. Вони виструнчилися клином, та ніби уважно слухати наші молитви й пісні. Я була такою щасливою, що знайшла свій рідний світ.
Як рідновіри ставилися до християнства? Більшість вороже та нетерпляче. Адже християнство було нав’язане нам вогнем і мечем. Наші Боги були заборонені на тисячоліття. Спочатку й мене накрив цей настрій. Але разом з тим через вивчення слов’янської традиції я заглиблювалася у ведичний світогляд, а його головна ідея, що все є Бог – ідея єдиного і багатопроявного Бога. Вона найбільш близька мені. А якщо все є Бог, і ми є частинками Бога, то яка може бути ворожнеча, чи неприйняття? І я, що вибрала ведичний світогляд, пішла шляхом єдності і прийняття. Тому вийшла з рідновірського об’єднання, де все ще панує агресія по відношенню до християн.
Стосовно Богів, до яких я звертаюся у молитвах – це пантеон слов’янських Богів, бо я слов’янка і на моїй землі вони є справжньою, живою, дієвою силою. Це тонкоматеріальні енерго-інформаційні канали, напрацьовані за багато-багато віків. Вони не можуть зникнути, бо є коди, які можуть активувати їх у будь-яку мить, і ці коди вбудовані в гени слов’ян. Варто лише комусь, хто зовсім нічого не знав про слов’янство, ходив в церкву, почути слова (а слова – це і є коди) Сварга, Сварог, Род, Лада, Леля, Макоша, Велес – і всередині нього починає пробуджуватися якась сила. Починається пошук істини. Так активується родова сила – сила великого слов’янського роду, у якому ми всі об’єднанні, розуміємо ми те чи ні.
Отже Боги не можуть померти. Навіть якщо їхні кумири (статуї) покидати в Дніпро, спалити і заборонити до них молитися. Приходить час – і вони відроджуються. Мабуть це було потрібно, щоб люди відчули – як жити без своїх Богів, і як жити з ними. В чому різниця? Скажу за себе: я стала почувати себе захищеною, гідною, щасливою, коли повернулася до своїх Богів. Безмежно розширилася зона мого світосприйняття. Вона виходить далеко за рамки матеріального. Контакт з духовним світом відбувається постійно, причому взаємний.
Мій світогляд не заважає мені заходити в храми, коли я хочу. Часом я це роблю, навіть ставлю свічку своїм померлим батькам. Приймаю серцем заспокійливу атмосферу храму. Для мене храм – це, в першу чергу, об’єкт культури, архітектури. А культура наповнює естетичними переживаннями, без яких я не можу жити так само, як і без милування природою. Я з великою цікавістю проїхала в Ізраїлі по місцям Ісуса, якого сприймаю як історичного персонажа, людину з надздібностями. Я відчуваю до нього повагу як до всіх світлих аватарів, учителів людства.
Нещодавно ми з донькою захотіли відвідати католицьку месу – просто з цікавості. Пішли в Києві у костел з органом. Мені дуже сподобалося, особливо живі проповіді священника про звичайне життя людей – як поводитися жінці з чоловіком, а як чоловікові з жінкою. Як молодим людям відірватися від батьків і вийти на свій шлях. Це були такі потрібні розмови доброго батька з дітьми, що я прийшла в захват. Коли вийшли з костелу, я сказала доньці: «Тепер я розумію, що християнство буде жити ще довго-довго, тому що є католицизм. На таку месу хочеться прийти ще».
Світлина з храму Саграда Фамілія в Барселоні
