Буває, що під час розмови з людиною я бачу в ній програму самознищення. Це також можна виявити під час розкладів на картах або, коли я прошу своїх клієнтів написати казку. Вчора так і вийшло – під час розкладу на ситуацію моїй знайомій випала карта Мара – Богиня Смерті. А ще раніше ми виявили програму самознищення завдяки казкотерапії. І хоч переписали казку, та видно, програма дуже глибока, що знову у жінки настрій пішов вниз. Вона потребувала підтримки і розуміння, що з нею таке, чому псується настрій, виникає роздратування, а часом – нервові зриви.
Я написала їй: «В тебе зайшла енергія смерті. І до цього треба серйозно поставитися. Причина цих зривів — внутрішній конфлікт між енергією життя — Живою і енергією Смерті – Марою».
Що ж, таке буває в багатьох людей. По суті ми всі живемо в боротьбі цих енергій. Щодня в нашому тілі якась кількість клітин помирає. А якась народжується. Це нормально. Але від нашої свідомості залежить, яку енергію ми обираємо підживлювати своєю увагою. Хтось фокусує свою увагу на проявах Життя, а хтось – на проявах Смерті. А куди увага – туди енергія, а слідом за нею матеріалізація.
Якщо ми когось звинувачуємо, критикуємо, обезцінюємо, якщо ми в претензіях, ми обрали енергію смерті, бо звинувачувати – це завдавати людині удар, причиняти емоційний біль, а біль – це мала форма смерті. Якщо звинувачують, обезцінюють нас – це означає, що на нас хтось направив потік енергії смерті. Направив не обов’язково тому, що він нам бажає смерті (адже це може робити рідна людина), направив, бо сам знаходиться в енергіях болю і в програмі самознищення. Не розуміючи, як вийти з цієї програми, така людина буде мимоволі ранити близьких. Але вибір за нами – прийняти це на свій рахунок і ранитися або відступити в бік – і не звертати увагу.
Жінка підтвердила, що саме через близьких страждає, через те, що вони її обезцінюють, і що їй справді вчора хотілося померти.
Я порадила їй робити все для життя, все, що протилежне смерті. «Просто щодня, щохвилини обирай життя. І не думай про негативних людей, про погане, тобто про те, що йде проти життя».
«О! Якби ж то пам’ятати це, коли накриває», — відповіла вона.
«Всі люди проходять уроки. Накриває кожного, але навіть коли накриває, ти можеш зробити вибір, як ти будеш реагувати. Урок буде повторюватися до тих пір, поки твої реакції на провокації не стануть нейтральними. Від програми самознищення можна позбавитися тільки якщо перестати її підживлювати».
«Не знаю, де брати сили…»
«В тій частині тебе, яка є життям, і яка бореться з енергіями смерті. Не зраджуй її — і все буде добре».
«…і вороги людині її домашні»… Через них найлегше дістати», — продовжує скаржитися жінка.
«Наші домашні — це наші екзаменатори. Коли в інституті ставлять за екзамен двійку, це не через те, що погані екзаменатори, а через те, що студент не вивчив науку і не склав іспит.
подивись з цього ракурсу на домашніх — і вони перестануть бути ворогами».
Думаю, що цей діалог актуальний для багатьох людей, тому поділилася ним з вами, друзі. Але ще важливо написати про витоки цієї програми, звідки вона береться, де її початок. На жаль, її коріння дуже глибоке. Це травма тоталітарного режиму, через який пройшли наші предки. Так, небажання жити виникає, коли людину обезцінюють, але ж кілька попередніх поколінь пройшли через тотальне знецінення. Голодомор і війни дали нам страх народжувати багато дітей, бо з однією дитиною легше вижити. Отже, якщо ти друга дитина, то мама, дізнавшись про вагітність, може почати думати про аборт. Програма самознищення дитині гарантована. Більше того, внаслідок цієї травми жінки перестали любити чоловіків, стали сексуально закритими. Поколінню моєї мами, наприклад, давали декретну відпустку всього на 9 місяців. А далі – на роботу. Жінка цінувалася тільки як робітниця, а не як жінка і мати. Ця програма знецінення жінки дорівнює знеціненню життя. Ця травма продовжує жити в нас – дочках і онуках тих жінок, чия жіночність була обезцінена. Але ми маємо право обрати інше життя і вийти з-під диктатури цієї травми. Для цього потрібна духовна робота і самоконтроль.
«Оце знецінення по мені б’є, як током. По міліграму, кожного дня, від усіх… Мені здається, що мене немає…що я ніхто…», — продовжує наш діалог жінка.
«Ти можеш відчувати біль від того, тільки, якщо сама з цим погодишся. Не погоджуйся, обирай себе, свою цінність, хто б тобі що не говорив. І нічого нікому не доказуй, просто вір у себе і люби себе».
«Важко вірити в себе, коли у тебе ніхто не вірить».
Так, ми соціальні істоти, нам дуже потрібне визнання від інших. Дитина так вчиться розуміти себе – прислухаючись до того, що про неї кажуть близькі – хвалять чи сварять. І їй дуже хочеться схвалення, бо це дає розуміння, що її люблять і приймають. Але ми стаємо дорослими, і в нас формується свій образ самого себе. Ми добре знаємо, чого варті, знаємо свої здібності, навички, таланти, свої слабкі сторони і сильні. То для чого нам орієнтуватися на чиїсь оцінки? Мабуть тільки тому, що це потрібно нашій внутрішній дитині. Але мало кому з сторонніх, навіть близьких, спаде на думку бачити всередині нас нашу внутрішню дитину і дбати про неї, бути з нею делікатними і лагідними. Коли ми стали дорослими, тоді тільки ми знаємо, що всередині нас продовжує жити наша внутрішня дитина, і вже немає іншого відповідального за неї дорослого, крім нас самих. Отже хвалити, захищати, любити, цінувати свою внутрішню дитину маємо тільки ми. Якщо ми переклали цю відповідальність на когось – ми завжди будемо залежними від інших – від їхнього схвалення чи критики. Від їхніх слів буде псуватися наш настрій, будуть зриви і «розборки». Отже, якщо ми залежні від того, щоб в нас хтось вірив і цінував, ми продовжуємо залишатися дітьми.
Коли ми по-справжньому дорослі – ми цінуємо себе, своє життя, віримо у себе, знаємо, чого хочемо, не боїмося, не ображаємося, володіємо своїми емоціями, свідомо обираємо ту реакцію на критику чи знецінення, яка не дозволить нам злити свою енергію в «чорну діру» і спустошуватися. Дійти до такого стану можна дуже швидко, якщо сказати собі: «Раз і назавжди в будь якій ситуації я обираю себе, своє життя, свою цінність».
Нет комментариев