Щовечора перед сном я виходжу в свій двір дивлюся на зоряне небо, кажу «Добраніч» духам мого обістя і йду спати. У ці липневі теплі ночі, коли на небі з’явився молодик, а зірки стали особливо яскравими, так неймовірно красиво, що не хочеться йти додому спати. От я й вирішила, що буду спати в садку на землі і дивитися на зоряне небо, поки сон не закриє мені очі. Перша ніч була казковою. Я спостерігала за зорепадом. Зірки падали так швидко, що я весь час думала про свої щасливі бажання, щоб встигнути накласти їх на падаючу зірку. Це було найкраще засинання.
Наступної ночі я вирішила це повторити, але небо заволокли хмари і не було видно жодної зірки. Зате заворожуюче співали цикади. Хотілося ще і ще слухати це заспокійливе чарівне звучання. А в хаті діти дивилися бойовик, і ті звуки несли зовсім інші вібрації. Це перемогло мої сумніви – спати в садку під темним небом чи в хаті. Я вибрала спати під звучання цикад.
Щойно я лягла та почала дивитися в небо, як серед темної безодні мигнула зірка. Вона, хоч і була маленькою та мерехтливою, але вмить привернула мою увагу. Здавалося, що вона мені підморгує. А потім до неї долучилася ще одна зірка, потім і ще декілька. За кілька хвилин небо відкрилося все. Це була ніби вистава для мене. Я зайняла своє місце в театрі – і зірки поступово вийшли на сцену та почали грати для мене свою неймовірну гру. Я відчула ще більший захват, ніж, коли дивилася на чисте зоряне небо.
Мабуть, такий захват відчуваємо ми, коли перед нами відкривається чиясь душа. Вона була закритою, недовірливою. Але з’явився той, хто повірив в неї, хто почав терпеливо очікувати прояву її «зірок» – тих душевних скарбів, які має кожна душа, та не всім може їх довірити. І душа починає поступово показувати – зіроньку за зіронькою, і врешті-решт відкривається як невичерпна безодня скарбів. Таке диво робить з людьми любов.
No Comments