Posts Tagged with смерть

Прожила в селі поминальний 9 день після смерті мами і тоді купила квиток до Києва. Мене чекають друзі – ту, яку вони любили. Але я знаю, що стала іншою. За цей місяць, що я провела біля помираючої мами, була пророблена колосальна внутрішня робота, на яку раніше затрачувались роки різних духовних практик і пошуків. Жоден семінар, тренінг, обряд чи посвята не дав мені такої глибини усвідомлення своєї суті, як цей місяць в рідному селі. Хочу, записати деякі свої висновки з пережитого досвіду, щоб не забути.
Перше усвідомлення: фізична робота – найкраща медитація, якщо мене ніхто не контролює. Раніше мене контролювала мама: «Що ти робиш? Як ти робиш? Ти не так робиш!» І я нічого не могла робити. Так само заважає розслабитись і увійти в Потік розум, який завжди прагне все тримати під своїм контролем. Я звикла працювати, в основному, інтелектуально. Мій розум служить мені в цьому інструментом, він дуже задіяний. Але, коли я кожен день по п’ять годин працювала фізично на свіжому повітрі, розум опинився не при справах…
Я отримувала велике задоволення від фізичних дій. Щодня потрібно було прати, а це означає витягнути з криниці відер 10 води. Витягую воду чи підмітаю двір, чи обрізаю старі гілки на деревах, чи закладаю дрова в грубку – і ні про що не думаю, повне перезавантаження мозку. Часом мугикається якась мелодія – майже беззвучна зовні. Коли мелодія зникає, то я розумію: мені треба спинитися і не робити те, що задумала, це невірний крок. Ось такий внутрішній орієнтир я відшукала в собі в ці дні. Сподіваюся, що й надалі він буде допомагати мені приймати вірні рішення.
Друге усвідомлення: кожна дія виходить з попередньої – як плететься мереживо. Щоб візерунок життя був гармонійним і красивим, потрібно так само, як рукодільниця, бути зосередженою на тій петлі, яку плетеш в цей момент, не забігаючи ні вперед, ні назад. Мені вдалося ввійти в цей ритм. І я в захваті від свого плетіння. Воно чарівне. Так само рукодільниця радіє гармонії своїх візерунків (я знаю, бо плету на спицях).
Кілька прикладів. В домі опалюються тільки дві кімнати – мамина спальня і кухня. Вечорами я повинна була працювати за комп’ютером, і щоб не вмикати в маминій кімнаті світло, я вирішила переобладнати кухню під свій робочий кабінет. Для цього треба було переставити меблі. Це могли зробити тільки двоє сильних людей. Мені пообіцяв допомогти мій однокласник. Очікуючи його, я протирала меблі, мила підлогу, та він чомусь все не йшов. Але саме в той момент, коли в мене все було готово для перестановки, в двері хтось постукав. Це був мій сусід, якого я мало знаю, він недавно купив тут хату.
– Я прийшов запропонувати вам свою допомогу, я знаю, що вам зараз важко. Що я можу зробити для вас?
І перестановка меблів відбулася, хоч однокласник так і не прийшов.
Цей же сусід запропонував очистити мамин двір від металобрухту. Я б сама це не осилила – за хатою валялись важкі залізні бочки, труби. Все дуже давнє, в іржі. Мама не дозволяла щось змінювати в її просторі. Двір був дуже захаращений. І от ми вдвох зібрали чималу купу металобрухту перед воротами. Сусід пообіцяв ще й машину з вантажниками підігнати і все це вивезти на склад. Сказав, що зробить протягом двох днів. Але пройшло три дні, а його все не було. Моя тітка сказала: «Чекати далі не можна. Завтра ти повинна вивезти брухт сама – йди зранку на склад, домовляйся».
Настав ранок. Я просто знала, що сьогодні металобрухт повинен бути вивезений. Для цього він і був складений на купу. Правда, мені не хотілося йти на склад. Але я б пішла, бо треба. Та щойно я вийшла в двір, як біля моїх воріт зупинилася вантажівка. «Хочу купити ваше залізо!» – крикнув мені водій. – Я ще вчора ввечері його побачив, як проїжджав повз вашу хату».
Подібних епізодів за цей місяць було багато. Я зрозуміла, що задумане відбувається так легко тому, що в мені жодного разу не виникало супротиву тому, що є. Свої зусилля я направляла тільки на те, щоб зробити більш гармонійним і комфортним той простір і ті обставини, в які я потрапила.
Третє усвідомлення: життя – це довершена містерія, в кожної людини вона своя, неповторна, в якихось точках ми пересікаємось, щоб виникла дія, іскра, спалах енергії… Так, це схоже на виставу, і ми схожі на акторів (за думкою Шекспіра). Але, на відміну від акторів, ми не знаємо сценарію, в нас немає суфлерів, ми навіть не знаємо, яку наступну фразу маємо сказати, яку дію зробити… Часом нам лише здається, що знаємо… Як актора, котрий забув слова, охоплює на сцені паніка, так і ми боїмося, коли намагаємось забігти наперед і не знаємо, що будемо робити завтра, післязавтра, через місяць, через рік… Здається мені, що єдиний шанс зберігати спокій – це перебувати Тут і Зараз.. Та чомусь нам важко налаштуватися на це. Потрібно тренуватись. І я знайшла чудовий метод. Це – ритуал. Коли людина слідує ритуалу, вона повністю зосереджена на тій дії, яка виконується в цей момент. На цьому побудовані всі церемонії і священнодійства. Просто в нашому сучасному житті ритуалів, обрядів, священних містерій стало обмаль, натомість з’явилась суєта і поспіх.
Я люблю ритуали, з цікавістю вивчаю обрядовість різних культур і часом сама створюю обряди на свою потребу. Вже давно я переконалась, що обряд діє на людину благотворно, навіть може зцілити. Але я не могла точно пояснити, чому так виходить, в чому секрет цієї дії. Відповідь прийшла в ці дні – обряд дає нам модель поведінки абсолютного перебування Тут і Зараз і повної довіри Вишнім Силам. Коли людина часто бере участь в обрядах, то її життя стає структурованим подібно Вселенській Містерії Життя – в якій все є гармонія.
Цього року я обрядово відмічала ніч Живи – з 31 квітня на 1 травня з невеликим Колом однодумців на Лисій горі на Видубичах. Щойно запалили вогонь на капищі Перуна, як містерія стала творитися сама по собі. Несподівано перед нами з’явився хранитель капища. Це був сильний чоловік з сокирою в руках. В темноті він здавався дуже грізним. Суворо сказав нам, щоб ми загасили вогонь і йшли звідси. Я зуміла налаштувати його на дружелюбний лад, попросила: «Порадьте, куди нам краще піти, ми хочемо провести обряд, адже сьогодні ніч Живи». Він запропонував нам пройти з ним до капища Велеса. Це був несподіваний для нас поворот. Наприклад, я не знала, що там є капище Велеса. Ми пішли з великою цікавістю. Зраділи, що в нас є масло – найкраща треба для Велеса. Пригадуючи зараз цю подію, я розумію, що тоді я сприймала Велеса більш фізично, ніж містично. Для мене Велес – це дерев’яний чур або химерна рогата і волохата потойбічна істота, це треба у вигляді монет, масла чи молока з медом. Це Бог, якому добре помолитися перед сном…
І от в протилежній точці Колодару – в ніч Мари – з 31 жовтня на 1 листопада я знову зустрічаюся з Велесом. Ще трохи раніше, коли відчула, що мама вже відходить в інший світ. Ніяких чурів, ніякого масла. Велес просто прийшов і огорнув мене своєю сутністю – так, тонкоматеріальною, так потойбічною, але такою відчутною, такою близькою. Ми були вдвох всі ці важливі дні маминого переходу. Він допомагав мені вистояти, а я допомагала йому діяти, як асистент хірургу, якщо так можна порівняти. Я проспівувала його ім’я, щоб він чув мене, чи щоб я чула його в собі. Я розмовляла з ним не словами завченої молитви, а так, як з близькою людиною. А коли мама перестала дихати, перше, що я зробила – заспівала дуже ніжну пісню, якою проводжають душу:
Стиха, стиха лод’я по воді
В тої лод’ї Велес на кормі
Знов веде душу в Інший світ
А у Сварзі сяє Світовит…