Зоряна містерія

Щовечора перед сном я виходжу в свій двір дивлюся на зоряне небо, кажу «Добраніч» духам мого обістя і йду спати. У ці липневі теплі ночі, коли на небі з’явився молодик, а зірки стали особливо яскравими, так неймовірно красиво, що не хочеться йти додому спати. От я й вирішила, що буду спати в садку на землі і дивитися на зоряне небо, поки сон не закриє мені очі. Перша ніч була казковою. Я спостерігала за зорепадом. Зірки падали так швидко, що я весь час думала про свої щасливі бажання, щоб встигнути накласти їх на падаючу зірку. Це було найкраще засинання.

Наступної ночі я вирішила це повторити, але небо заволокли хмари і не було видно жодної зірки. Зате заворожуюче співали цикади. Хотілося ще і ще слухати це заспокійливе чарівне звучання. А в хаті діти дивилися бойовик, і ті звуки несли зовсім інші вібрації. Це перемогло мої сумніви – спати в садку під темним небом чи в хаті. Я вибрала спати під звучання цикад.

Щойно я лягла та почала дивитися в небо, як серед темної безодні мигнула зірка. Вона, хоч і була маленькою та мерехтливою, але вмить привернула мою увагу. Здавалося, що вона мені підморгує. А потім до неї долучилася ще одна зірка, потім і ще декілька. За кілька хвилин небо відкрилося все. Це була ніби вистава для мене. Я зайняла своє місце в театрі – і зірки поступово вийшли на сцену та почали грати для мене свою неймовірну гру. Я відчула ще більший захват, ніж, коли дивилася на чисте зоряне небо.

Мабуть, такий захват відчуваємо ми, коли перед нами відкривається чиясь душа. Вона була закритою, недовірливою. Але з’явився той, хто повірив в неї, хто почав терпеливо очікувати прояву її «зірок» – тих душевних скарбів, які має кожна душа, та не всім може їх довірити. І душа починає поступово показувати – зіроньку за зіронькою, і врешті-решт відкривається як невичерпна безодня скарбів. Таке диво робить з людьми любов.

Лист коханому

Сьогоднішній чарівний молодик відбувся у Леві, утворюючи кармічний аспект з Венерою. Це можливість залучити в своє життя коханого або налагодити, поліпшити відносини з тим, хто вже є. Все, що для цього потрібно – не полінуватися, сісти і описати образ, що ти хочеш. Я завжди лінувалася таке робити. Але лінь ніколи не виникає просто так, її причиною є незнання. Коли ти знаєш, ти відчуваєш, що ти можеш – ось тільки тоді ти по-справжньому хочеш. Це вже не просто бажання, це намір, тобто усвідомлене бажання з імпульсом до дії.
І ось, нарешті, я розумію, що я готова це зробити. Я бачу образ того чоловіка, якого я зможу полюбити. У першу годину молодика я сідаю його описувати (а це майже матеріалізувати). Але мені хочеться почати з подяки тим чоловікам, які приходили в моє життя. Вони дозволили мені побачити ті грані чоловічого, з якими мені хотілося б взаємодіяти і ті, які для мене неприйнятні. Вони допомогли мені краще зрозуміти себе, свого внутрішнього чоловіка. Вони розкривали рани моєї маленької дівчинки і моєї юної Лелі, щоб я могла побачити їх і зцілити. І я зцілювала їх своїм життєвим досвідом, своїм віданням, силою волі і вибором жити в любові з відкритим серцем зрілої Душі. Тепер я знаю, до якої зустрічі я готова.
Я готова зустріти тебе, такого ж, як і я, людини поза часом, а тому не старіючого і не обмежуючого себе помилковими переконаннями і побоюваннями. Впізнаванням, що це ти, буде твоя любов до моєї Душі. Ти побачиш її. І разом з нею ти приймеш всю мене цілком – моє тіло, мій світ, моє покликання, мою унікальність. А я прийму твою унікальність. Вона стане моїм фундаментом, моєю опорою, моїм ґрунтом для зростання.
Твоя унікальність – це сміливість і магічна сила; чуйність і добрі діяння; вірність своєму слову і рішучість; відповідальність і здатність створювати структуру, порядок; вміння слухати і чути мене і весь світ навколо; жива цікавість, жага знань; дитяча віра в чудеса і чарівниць; здатність захоплюватися простими речами, наприклад, ранковою росою на кульбабах; любов до швидкої їзди і дороги, до їзди по нічному місту в автомобілі просто так під музику Pink Floyd; бажання валятися на траві і спати під зірками, тримаючись за руки; сексуальність, яка здатна підніматися по всім чакрам, яка має вищу мету – творити, створювати; дикість, первозданність, що іноді, як вовчий рик, проривається зсередини витонченого естета, який любить хорошу літературу, музику, живопис і кіно; почуття смаку і почуття міри; спокій і вміння володіти собою, здатність вести в танці і в житті.
Коли ми зустрінемося, ми станемо швидко рости і розвиватися, як запліднена яйцеклітина, ми станемо батьками нових ідей і форм. Навколо нас, як навколо ядра, утвориться магічне середовище і до нас приєднається коло однодумців, для яких наша аура буде цілющим повітрям, надихаючим Дух на зростання. Надихати будеш ти своїм прикладом – твій Дух красивий і сильний, він постійно зростає і міцніє в красивому, сильному тілі. Моя Душа розквітає в енергіях твого Духа. У ній пульсує живий Потік Любові великої Богині Лади. Я відчуваю себе Берегинею Потоку Любові, а тебе своїм захисником. У кільці твого захисту я м’яка і ніжна.
Ти часто питаєш мене: «Як ти хочеш, дорога?», «Що ти хочеш?» Ти радієш, коли з мене, як з повної чаші, виливається Любов на інших людей. У цьому твоє служіння – щоб чаша моєї любові завжди була повна. Твій вільний вибір – бути моїм захисником. Часом тобі доведеться захищати мене навіть від мене самої – від моїх емоцій. Для цього тобі потрібно навчитися пропускати їх через себе і не закриватися. Твоя відкритість – головна умова для Потоку Любові і наповнення моєї чаші любові до країв. Перш за все – це твій колодязь Сили, з якого ти п’єш, і про який ти повинен дбати.
Мій коханий, таким я бачу і відчуваю тебе, і в якому б з світів ти зараз не був, знай – я вибираю вірність тобі!

Зіткнення, злиття, зустріч

Траєкторії руху душ неминуче змушують їх стикатися одна з одною. У цьому є великий задум Творця – прояв в людях своєї здатності до творення життя. Адже від злиття двох народжується третє. Але найчастіше душі стикаються як закриті консервні банки, б’ються один об одного, залишаючи на тілі вм’ятини – і розлітаються від удару. На жаль, ми живемо в світі, де більшість душ закриті. Нічого, крім болю, таке зіткнення не дає.
Отже, щоб не було болю, потрібно відкрити серце. Це відбувається, коли зустрічаються душі з подібними вібраціями. Вони відкривають серця один перед одним, і відбувається злиття за формулою: 1 + 1 = 3. Те третє, що народжується в результаті такого злиття, може звучати як музика, якої не було раніше у світі, як поезія, як книга, що відкриває читачам новий досконалий світ, як нова ідея, яка виводить суспільство до прогресу і еволюції … Еволюція – це і є місія такої пари – еволюція на рівні душ, і не тільки еволюція двох. Своїми творіннями вони роблять світ кращим. Народжені ними плоди можуть розкрити серця сотням тисяч людей.
Таких пар дуже мало, тому що темні сили зацікавлені в закритості людей. Люди з закритими душами – це і є ті консерви, якими вони харчуються. Ось чому такі пари піддаються всіляким випробуванням, темні намагаються їх роз’єднати.
Є ще третій вид взаємодії душ, його можна назвати зустріччю – коли душа обережно підходить до іншої душі, закритої, яка пережила ряд болючих ударів при зіткненні з іншими закритими душами, і терпляче чекає, коли та душа відкриється сама. Все, що вона робить – просто милується цією душею. Адже душі такі прекрасні, їх тільки треба зуміти розгледіти. Вона чекає, щоб подарувати їй поцілунок душі. Немає нічого ніжнішого, коли душа цілується з душею. Від цього поцілунку оживає сплячий Потік Любові в жіночій душі. І спляча царівна пробуджується, як Леля, богиня весни, пробуджується після полону Мари-зими. На цьому містерія двох закінчується. Той, хто пробудив Потік Любові, знову закривається і йде на свою траєкторію руху, йому треба отримати ще багато різного життєвого досвіду, щоб його душа дозріла для злиття: 1 + 1 = 3. У цей момент для іншої душі важливо не закритися і не втратити свій Потік Любові, інакше – інволюція і відкат назад – в стан консерви для темних. Перебуваючи ж у Потоці Любові, душа може відкрити серця багатьом душам і навчити їх не виходити з Потоку Любові.

Змія знімає шкіру. День 5. Дорога до Сварога

Коли на початку моєї трансформаційної подорожі ми з подругою Оксаною поверталися автобусом з Голубих озер, нам втрапило в око слово «Сварог», написане золотими буквами обабіч дороги. Мабуть, це була реклама якогось ресторану. Ця назва повторювалася чотири рази через кожних 20 метрів. «Дорога до Сварога – це знак для нас», – сказала Оксана. Отже, в моїх трансформаціях доведеться пройти через Сварога. Як це буде, я ще не знала.

Аж ось настав п’ятий день мого гостювання в Оксани. Ввечері я маю їхати додому. А зранку у мене важлива справа – ладування молодого чоловіка. Це було щось нове, бо, зазвичай, до мене звертаються тільки жінки. Можливо тому, що моє серце закрито для чоловіків? Втім, було закрито. Якщо вже постукався по допомогу чоловік, то це означає, що я відкрилася, мене побачили. Він так чекав зустрічі, що навіть приїхав раніше. Ми домовилися, що я проведу обряд «Вогнеславу» – очищення вогнем в лісі. Та чи буде саме цей обряд, я не впевнена. Спочатку мені потрібно побачити людину, подивитися в її очі, тоді я знаю, які сили треба закликати на допомогу і що робити. Я сказала йому, щоб взяв з собою свій старий одяг для ритуального спалення і запропонувала зробити це в Китаєвій пустині – моєму улюбленому місці сили. Але щойно чародійка оголошує намір провести обряд, як містерія починає творитися сама по собі – та часто зовсім не так, як планувалося. Ось чому мені не потрібен Требник. Я не можу читати задані сценарії обрядів. З книжки – це від ума. Я працюю з Потоку і говорю з Богами своїми живими словами, які кожного разу неповторні.

Ми в’їжджаємо в лісову зону – і я розумію, що це зовсім інше місце. Ми опинилися поблизу монастиря святої Аліпії. «Я мала на увазі інше місце, Китаєву пустинь. Там я все знаю. А тут – вперше», – говорю я. «Добре, зараз розвернемося і поїдемо туди», – відповів чоловік. Але в ту ж мить його автомобіль глохне і зупиняється. «Ого, машина не хоче їхати, зараз подивлюся, в чому справа», – каже він, виходить і підіймає капота. Але я вже знаю, що справа не в моторі. Я виходжу з машини. «Ми проведемо обряд тут. Тебе кличуть духи цього місця», – пояснюю.

Входимо в ліс. В глибині звертаємо зі стежки, побачивши пагорб. Підіймаємося на нього, та бачимо що це місце для пікніків, які тут часто проходять. Ні, це не наш пагорб. «Он той пагорб мені подобається», – каже чоловік і цілеспрямовано йде туди. Я розумію, що його ведуть. Хто? Незримий наставник душі (ангел-охоронець чи Бог-опікун). Він є в кожного з нас – це більш продвинута, старша душа, якій вже не потрібно перевтілюватися, щоб досягти довершеності, яка робила це вже багато разів і знає всі наші уроки. Тепер її задача – бути гідом для душ, які пішли на втілення, направляти нас на вірний шлях, даючи підказки з духовного плану. Це дуже непроста задача, тому що мало хто чує свого гіда. Зазвичай ми починаємо чути його, коли дійдемо до дна відчаю. Вже близько до цього мій новий знайомий.

У нього сумні очі. На ньому ніби темна пелена. Він розповідає, що останні два роки пережив багато стресів з того часу, як одружився. Його привабила краса дівчини. Але згодом вияснилося, що за цією красою стояв холод. Цей холод зараз  живе у ньому. І йому ні нащо не вистачає сил. Це морок, енергії Мари – такої далекої від Живи – Богині Життя, Світла і Розквіту. Через тиждень вони розлучаться. І йому хочеться повернутися до життя. Він вже йде до нього великими кроками – на високий пагорб, несе дрова та старий одяг, як символ самого себе – того, що жив у полоні Мари. Він сьогодні спалить це.

Мара – це Богиня Смерті і Зими. Вона справді холодна і красива. Чоловіки спочатку реагують на красу – ті, які не чують підказок свого гіда, а керуються своїм его. Его теж холодне, воно не живе, воно ілюзорне. Це всі наші уявлення про себе, які нам вселив соціум, це стереотипи, шаблони, тренди. Це наші милиці для опори в соціумі. Нам здається, що без них ми не зможемо ходити. Адже нам підставляли ці милиці з самого дитинства. Більшість людей без них не зробили жодного кроку. Та весь парадокс у тому, що наші ноги здорові, не зламані. Можливо, трохи ослабли м’язи без нагрузки. Але нам не потрібні милиці. Ми швидко тренуємося ходити самостійно, і коли відкидаємо милиці, то швидко знаходимо свій шлях. Все, що для цього потрібно, – наважитися зробити перші кроки.

 

Ось ми й на вершині пагорба. Він ідеально нам підходить. Тут чисто і гарно. І на одній лінії ростуть дуб та сосна – це знак, що ми на вірному місці. Адже сосон у цьому лісі більше не видно. А дубів багато. Та саме сосна забирає з людини негативну енергію.

Я прошу чоловіка привітатися з духами місця, покласти требу для них під сосну та під дуб, і сама роблю теж саме. «Де схід, як ти думаєш?» – запитую його, і дивлюся в небо, намагаючись розгледіти сонце, сховане за хмарами. Та сонця не видно. Ми визначили сторони світу за мохом на деревах, і я почала розкладати на імпровізованому олтарі утвор для обряду. Далі я роблю обережне коло, прошу благословення у Рода Всевишнього і промовляю до нього молитву, а чоловік повторює за мною. З першими словами небо почало очищатися і виглянуло сонце. Ось так відкрилася над нами брама небесна. Я закликала на допомогу Богів і володарів стихій. Відчула як особливо відгукнулася Мати Сва – Богиня Слава, вона ніби увійшла в мене, поки я натхненно молилася до неї. А далі вже не я, а вона повела обряд, як Берегиня чоловіків з варни витязів. Один з таких стояв перед нею. І його треба було визволити з морока.

Я взяла бубон і почала камлати, проходячи кожну чакру чоловіка з усіх сторін. Зазвичай на очищенні я роблю три таких кола, а потім нашіптую людині в ліве вухо нову програму на щасливе життя, добре здоров’я, достаток, духовне зростання. Поки людина в трансі, ці образи засіваються в ній як зерна в землі навесні. Удари бубна відсікали від чоловіка ті оморочки, які на ньому були. Скоро я відчула, як покриваюся краплинами поту, хоча не було жарко, і я не робила особливих фізичних зусиль. Так проявлялася астральна битва за душу. Яке щастя, що цю битву веду не я – проста людина, а Боги, яких я закликала. Яке щастя, що вони в нас є, і так легко відгукуються до нас.

Коли прийшов час спалювати старий одяг, я звернулася до вогню як до одухотвореної особи – Вогнебога-Симаргла. Прославила його та попросила про очищення чоловіка. Вогонь може витягнути з нас дуже багато непотрібного, якщо на нього дивитися і свідомо відправляти у вогонь якісь негативні образи, що піднімаються з глибин психіки. А ще він може забрати наш внутрішній гнів, для нього це живлення, як дрова. А для нас – це руйнівна емоція. Якщо гнів задавлений, не випущений назовні, він перетворюється на депресію. Тоді в людини будуть сумні очі, слабкість і безсилля.

«А тепер підійди до вогню і викричи в нього свій гнів і біль, я буду бити в бубон, а ти кричи що є сили», – кажу я чоловікові. Стаю за його спиною і починаю голосно камлати. Як же він боляче закричав! Саме боляче, іншого епітета не підбереш. Мені теж було боляче від його крику, я ховалася від цього за боєм бубна. І це тривало довго. Але всьому є кінець, ось і вийшов з нього весь біль через крик. Коли голос чоловіка почав стихати, заспокоюватися, я сказала йому: «А тепер гарчи, як вовк, пробуджуй свого внутрішнього вовка, він – твоя сила!» І він загарчав, спочатку як людина, що імітує вовка, а потім впевненіше, як справжній вовк. Мені стало радісно. Я вперше пробудила сплячу, задавлену чоловічу силу. Вона така жива і творча! Останній удар в бубон та вовчий рик – і ми закінчили. Переді мною стояв зовсім інший чоловік. Він посміхався. Його очі сяяли. Йому вже хотілося бігти в життя, як тому вовкові на полювання.

«Зараз ти можеш почути своє справжнє ім’я. Це буде твоє таємне ім’я, що включатиме твою Силу. Через це ім’я ти можеш звертатися по допомогу до Богів», – сказала я. І він відразу озвучив ім’я, яке вже вібрувало в ньому.

«Це ще не все. Зараз підемо з тобою до Сварога. Ти попросишся до нього на навчання. Залишиш біля нього свою частинку душі, яка буде програмуватися Сварогом – довершеним чоловічим началом і передаватиме тобі цю інформацію. А через певний термін ти прийдеш і забереш цю частинку душі, знову поєднавшись з нею».

Це була справжня містична подорож. Чоловік швидко переміщався своєю свідомістю в магічний простір, у нього було прекрасне бачення. Він чув слова і настанови від Сварога, про які потім розповів мені. Він пообіцяв йому, що буде займатися бойовим мистецтвом,  про яке мріяв вже давно, але відкладав. І справді,  в той же вечір я побачила в фейсбуці його світлину з залу. Який же він був там щасливий!

Ця дивовижна трансформація надихнула й мене піти до Сварога. В той же вечір вже вдома, я запалила свічку і почала глибоко дихати, щоб увійти в транс. Я повела себе тією ж стежкою, якою вела вранці молодого чоловіка до Сварога. Моїм наміром було: попросити Батька Сварога бути моїм захисником, проявляти цей захист через чоловіків.

Сварог ніколи не буває без Лади. І коли я вийшла на їхній рівень частоти, я побачила їх двох. Я звернулася до Сварога за допомогою, з проханням підтримати мене, щоб я зуміла зберегти в собі Потік Любові і жити з відкритим серцем, не зважаючи на те, що я самотня. Але відповіла мені Лада. Вона сказала: «Потік Любові – це ти. Ти є, значить, є Потік Любові. Його не треба зберігати, його не можна втратити, для того, щоб він був, тобі треба просто бути – бути собою ». А Сварог мені сказав: «Щоб зберегти довіру чоловічому світу, від чого залежить стан відкритого серця, потрібно замінити енергію звинувачення енергією подяки». Вони обидва обняли мене – Лада спереду, Сварог – ззаду, взяли в своє кільце і структурували своїми вібраціями.

 

Отже, висновки 5 дня: у кожного з нас є Духовний наставник – старша Душа, яка опікується нами. Щоб його почути, треба прислухатися до свого внутрішнього голосу, вчитися читати знаки Всесвіту. Соціум підставляє нам свої шаблони і стандарти як милиці, опираючись на них, ми розучуємося самостійно ходити (тобто приймати СВОЇ рішення, йти СВОЇМ шляхом). Коли ми опираємося на себе, на свій вибір (вибір душі) – ми стаємо сильними і впевненими.  В тонких планах постійно ведуться битви за душу. Душа в стані мороку спить. Темні використовують її як енергетичний ресурс. Їм вигідно, щоб душа не прокидалася і страждала. Щоб прокинутися, треба пробудити свого внутрішнього звіра – уособлення своєї сили. Для того, щоб ця сила стала чистою, творчою, а не руйнівною, треба спершу випустити і спалити (трансформувати) свій внутрішній гнів і біль. Кожна жінка є Потоком Любові. Але цей Потік може блокуватися, якщо вона живе не своїм життям. Щоб була Любов, треба бути собою. Щоб серце було відкритим, потрібно замінити енергію звинувачення енергією подяки.

 

 

Змія знімає шкіру. День 4. Райдуга

Я прокинулася вранці і відчула як тремтить моє тіло, кожна клітиночка. Це тремтіння виходило далеко за фізичне тіло і розповсюджувалося на всі мої тіла. Воно було ознакою трансформації – переналаштування енергетики на нові вищі частоти. Яке щастя, що в цей день подруга запросила мене в лазню – саме те, що мені зараз потрібно.

Це була незвичайна лазня. Щойно ми зайшли у неї, як відчули гіркий присмак в роті – смак полину. Полином тут просочено все. І пропонується фірмова послуга банщика – медовий масаж тіла зі скрабом з сухого полину. Полин – рослина, яка відганяє злих духів. Я дуже люблю його запах. Дихаючи гарячим полиновим повітрям я занурювалася в себе. Нарешті моя душа отримала всю мене – добре було моєму тілу – і добре було душі. Я її почула. Вона так довго просила моєї уваги, як спрагла людина просить пити. Кого я тільки не поливала своєю увагою, а про себе забувала.

Що почула я від своєї душі? Що їй потрібно? Щоб я зупинилася. Щоб перестала бігти, бо це схоже на втечу від самої себе. Щоб любила. Не того, хто десь там, не того, хто просить любові, а себе – ту, яка тут, завжди тут і зараз, до якої не треба їхати, йти. Яку не треба наздоганяти, шукати чи чекати. Про яку не треба мріяти. З нею треба просто почати жити – щодня, щохвилини, щомиті. Відчувати її, зцілювати, давати їй спокій, насолоду і ніжність, дбати про неї, милуватися нею, пишатися і веселити її. Прислухатися до неї. Захоплюватися нею. Якщо моя душа отримає це все від мене, вона почуватиме себе наповненою – наповненою любов’ю. І тільки з такої повноти можна ділитися любов’ю з іншими.

Будь яка душа є цінністю, бо вона є частинкою Бога. Але особливою цінністю є душа жінки, що як золота чаша, Золотий Грааль, до країв наповнена любов’ю. Поряд з такою жінкою обов’язково з’явиться зрілий чоловік-захисник. Бо є що захищати. Якщо чоловіка немає, то це тому, що немає сенсу захищати пустоту. Чоловік приходить не наповнювати серце жінки, а захищати, бо воно є для нього криницею любові – його криницею. Коли жінка чекає чи шукає того, хто її наповнить, вона йде чоловічим шляхом. Насправді жінка не повинна нікуди йти. Йде чоловік, а вона для нього – дороговказна зірка, криниця, вогонь в печі.

Моя душа про це все знає, вічно знає. Але її сусід – ум – неспокійний, метушливий весь час мене кудись кличе, лякає, навіює те, що мені не потрібне…Ум живе в тілі. Щоб він пропустив мою свідомість-увагу до душі – наповнювати її, треба почати наповнювати тіло – любов’ю, енергією, насолодою, відчуттями.

Щоб слухати своє тіло, з нього спершу треба зняти стару шкіру, на якій відпечаталися рани і шрами. Ця шкіра є тілом болю і, разом з тим, бронею, яка закриває серце. Як це зробити? Дуже просто. Дати команду своїй підсвідомості, що це зробить банщик – професіонал по зніманню старої шкіри з допомогою полинового скрабу. І ось над моїм тілом починає чарувати сильний чоловік. Його руки одягнені в шорсткі рукавички, він набирає ними мед, вмочає їх в сухий полин і втирає це в моє тіло, розплюскуючи мене на дерев’яній полиці. Потім змивання скрабу зі старої шкіри. І знову до рук банщика – під віник. Ух! Три години пролетіли як мить.

Далі їдемо з подругами в «Салатерію» – насищати тіло корисною їжею. Сидячи в машині, я гладжу свою шовковисту шкіру на оголених руках. Я кайфую від самої себе! Ні, вже немає жодного сліду тієї старої шкіри, що була бронею для серця. Я відкрита. Я чую себе.

В «Салатерії» можна вибрати такий салат, який ти хочеш. Якщо такого немає, то для тебе його зроблять – тільки скажи, як і з чим ти хочеш. О, у нашого тіла стільки бажань і смаків, якщо до нього прислухатися, життя буде таким яскравим і смачним!

Несподівано дзвонить мій давній приятель: «Оленко, ти в Києві, і я в Києві! Який гарний збіг! Побачимося?» Слухаю своє тіло. Тіло каже: «Ні». «Зрозумів. Ти як завжди зайнята». Як завжди. Але зайнята тим, що любо моїй душі. Їду на Старокиєву гору. Зі своїм шаманським бубном в руках. Сьогодні повня. Ми з жінками проведемо обряд. Вони вже мене чекають, згуртувалися групою на капищі. А навколо купа людей. Як же я проведу обряд? Для цього потрібна утаємниченість, відсутність сторонніх. Моє тіло як частина простору посилає в простір сигнал – «Нам потрібне безлюдне капище». І простір миттєво реагує. Щойно ми стали в коло, як почав гриміти грім. Сам Батько Перун вийшов нам на допомогу. За лічені хвилини з неба полилася злива. Ми ледь встигли добігти до великого дерева. Капище обезлюдніло. Там під деревом ми й провели обряд. Дощ був теплим, чарівним. Ми сприйняли його як частину обряду. Вперше в житті я простукувала людей бубном під дощем, і його звук був на диво гучним. Дощ скоро закінчився, і ми побачили райдугу, від якої прийшли в захват. На такому піднятті підійшли до олтаря десятинної церкви заряджати монети. Ох, як же радісно було це творити в жіночому колі! Після обряду обіймалися. Дякували одна одній.

Коли жінки пішли додому, ми з подругою Оксаною ще трохи затрималися, я складала свої речі, зачохолювала бубон. Раптом жіночий голос за моєю спиною запитав: «Who is this woman?» «She is a magic- woman», – відповіла Оксана. Я повернула голову і побачила чарівну білокуру дівчину. «Hі. I’m a shaman», – посміхнулася я дівчині. «Shaman? Where are you from?» – здивовано запитала вона. « I’m from Ukraine». Я дістала бубон і почала простукувати дівчину по чакрам. А її приятель знімав це на камеру. «О, еnergy!» – не стримуючи свого екстазу вигукувала вона. Мені дуже сподобалася її відкритість. Ми ще трохи поговорили і дізналися, що вона приїхала з Норвегії. От і буде розповідати вдома, що в Україні живуть шаманки.

«Це знакова зустріч, – сказала Оксана. – Тебе побачив світ». «Так, справді!» – погодилася я. «А знаєш чому?» «Чому?» «Бо ти стала собою – справжньою». «Так, люба, і ти мені дуже допомогла повернутися до себе. Дякую тобі», – я обняла свою духовну сестру.

 

Отже, висновок 4-го дня містерії:  Щоб почути свою душу, треба зупинитися. Буде добре тілу – буде добре й душі. Щоб почути своє тіло, треба зняти з нього стару шкіру – шкіру болю, шрамів і ран. Ця шкіра одночасно є бронею, що закриває серце. Жінка з серцем повним любові буде мати поряд чоловіка-захисника. Серце жінки – криниця життя для чоловіка. Він шукає цю криницю, а не жінка шукає чоловіка. Жінка повинна дбати лише про наповнення свого серця любов’ю. Тіло – частина простору, в якому ми живемо. Через тіло ми можемо впливати на простір, просто посилаючи бажання свого тіла в простір.  Тілу треба давати можливість вибирати. Справжнє чародійство твориться в радості. Коли люди радіють дощу, на небі з’являється райдуга. Коли людина стає собою, її починає бачити світ.

Змія знімає шкіру. День 3. Містерія Лелі

Цей день був видатним. З групою жінок на Трухановому острові в Києві ми провели містерію Шляху життя жінки – від самого початку, коли її душа йде на втілення – до стану мудрої Яги, яка знову дивиться у потойбіччя і тому знає все. Цікаво, що в цю групу записалися дві жінки, які вже проходили зі мною жіночі вікові посвяти. І вони захотіли ще. Я їх розумію. Адже разом з жінками я кожного разу проходжу свої посвяти заново – і отримую нові відкриття про свою душу та її переживання у різних вікових станах.

Моя внутрішня дівчинка вже зцілена. Вона грайлива, творча і балувана. Вона прийняла умови свого народження і своїх батьків, більше того – отримала нових люблячих батьків (мого дядька і його дружину) і зараз допомагає мені відкривати серця людям. Але напередодні цих посвят я зрозуміла, що в мені ще досі живе зранена Леля – дівчина, яку колись покинув хлопець – перший коханий, і тому їй так і не вдалося дорости до повноцінного стану Вісти і Лади. Зранені Лелі – романтичні і ніжні натури, витончені Мавки, з рук яких колись випали від потрясіння квіти, дівчата, яким так і не вдалося сплести віночка і пустити його на воду для свого коханого, – беруть в руки меч, а рани прикривають щитом і стають амазонками. Я одна з них.

Моїм запитом було – зцілити свою Лелю. Я знаю, що саме на мій запит прийдуть ті, кому це теж вкрай потрібно. І вони йшли у призначене місце зустрічі. Хтось, буквально, прилетів, прийнявши рішення в останню хвилину, коли ще можна було встигнути. Містерія почалася на майданчику біля фунікулера, де ми всі зібралися. Я згуртувала навколо себе жінок і попросила їх закрити очі та перемістити свою свідомість з зони міжбрів’я в серце – туди, де живе душа. «А тепер відкрийте очі і подивіться на світ із серця, – сказала я. – Ви почнете бачити світ по-іншому, вам відкриються знаки Всесвіту. Надписи, слова перехожих, чиїсь дії – все буде з вами говорити, поки ми йдемо до пішохідного моста. Сприймайте це як інформацію з Духовного світу, звідки ви прийшли. Зараз ви – група душ, які йдуть на втілення. Вже на острові ми розшифруємо послання, які ви побачили».

Ми робимо кілька кроків і зупиняємося перед світлофором, очікуючи, коли загориться зелене світло. Коли з того боку вулиці люди почали рухатися назустріч нам, ми змогли піти – ніби на зміну їм. Ось так і відбувається життєвий коловорот душ. Подібна зупинка сталася також перед підземним переходом, крізь який ми мали пройти в бік моста. Тут взагалі все було надзвичайно містично. Щойно ми підійшли до тунелю, як звідти спиною вперед вийшов фотограф і відразу почав фотографувати групу людей, що густим потоком виходила з переходу. Вони були одягнені в однакові кепки, футболки та з бейджиками на шиї. Ці бейджики зачарували мене – вони були абсолютно чисті, без надписів – прямокутні срібні пластини, що виблискували на сонці, як винагорода (чиста, анульована карма). І ці люди були щасливими і гордими, вони посміхалися. Від них йшла енергія переможців. «Ось так повертаються з цього фізичного світу ті, хто виконав свою місію», – подумала я. Однієї цієї думки та образу було достатньо, щоб наповнитися силою для проходження всіх земних випробовувань. Але попереду на нас чекало ще багато містичних відкриттів.

Проходячи через міст, ми пропрацьовуємо проходження через свої родові шляхи. Ми ще не тут – в явному житті, і вже не там – в навному світі. Міжсвіття закладає в нас дуже багато програм, які потім керують нашим життям, але ми їх не усвідомлюємо. Практики повернення в міжсвіття дозволяють їх побачити. Цікаво, що всі ми йшли по одному й тому ж самому мосту в один і той самий час, але кожна побачила різні знаки. Це й говорить про те, що скільки людей – стільки світів. Тому важливо приймати людину такою, як вона є. Це означає – прийняти її світ. Але чи були ми прийняті? Кожна з нас з самого дитинства чула, що в неї щось не так, нас оцінювали  і обезцінювали, порівнювали з іншими, називаючи когось кращим. Нас намагалися змінити, щоб ми були слухняними і зручними. Ми навчилися пристосовуватися до цих умов, щоб вижити. Догоджаючи старшим – батькам, вчителям, а потім чоловікам, колегам, дітям – ми забули, які ми є насправді, намагаючись стати такими, якими нас хочуть бачити інші.

Але наша душа не забула себе, не забула ту свою унікальність, яку вона мала проявити і реалізувати в житті, щоб потім піти з цього світу переможницею.  І вона плаче, коли ми не даємо їй зробити це. В першу чергу це плач нашої внутрішньої дівчинки, пригніченої претензіями старших, які потім переросли в програму неприйняття самої себе та почуття вини, комплекси неповноцінності.

Про це ми говорили в нашому колі вже на острові. І почали визволяти свою дівчинку. Найкращий інструмент для цього – похвала. Ми знаходили теплі, ніжні слова одна для одної як сестри. А ще – благословення з посипанням зерном, монетами і цукерками на солодке, багате і плідне життя. Коли на тебе сиплеться такий чарівний дощ, ти відчуваєш себе маленькою Богинею, яку любить і благословляє весь Всесвіт. Я також запропонувала жінкам сказати підбадьорюючі слова своїй внутрішній дівчинці. І в кожної з нас це було про те, що дівчинку люблять, щоб вона вірила в це. Боже, скільки сумнівів в любові засіяно в наших серцях в нашому дитинстві! Де, коли, на кому припинився потік Любові в наших родах, що діти виростають такі обділені цим життєдайним почуттям?

Отже, щоб остаточно зцілитися, нам потрібно ще й зцілити свій рід. І це теж ми робимо під час посвят, поєднуючись з родом, отримуючи благословення від кожного предка. Коли ми перейшли до цієї частини містерії, то побачили дим за кущами, що відгороджували нашу галявину, і почули тріск вогню. Дим і тріск ставали дедалі сильнішим. «Пожежа! Горить трава», – сказали жінки. Але я не могла перервати ініціацію, ми всі вже були добре налаштовані на внутрішню роботу. Я продовжувала родове благословення, а навколо нас горіла трава. Її ніхто не міг підпалити, бо ми були усамітнені, поряд не було людей. Містика, але ми зрозуміли, що це згорають наші дитячі страхи, які ми щойно підняли на поверхню. Нарешті, ми почули чоловічі голоси за кущами. «Пожежа! Несіть сюди воду!» – кричали вони. Ми чули, як чоловіки гасили пожежу, це відбувалося в десяти метрах від нас, але вони нас не бачили, а ми їх. Ми ніби перебували в іншому вимірі, невидимому для людей. Так, адже ми глибоко занурилися в стан своєї внутрішньої Лелі. А там виявилося стільки болю!

Внутрішня дівчина – Леля (богиня весни) у багатьох сучасних жінок перебуває в стані сплячої царівни. Розбудити її, як і в казці, повинен чоловік. Оте оживання Царівни завдяки поцілунку Царевича – це пробудження в дівчині енергії жінки, її сексуальності, її первісної природи, її пристрасті і потоку любові. Царевич з казки отримує все це як скарб, і він бере це під свій захист – веде Царівну під вінець. Так дівчина входить в статус Берегині Потоку Любові. А юнак – у статус захисника своєї Берегині – чин мужа. Ось так разом вони охороняють Потік Любові.
Але це казка про давні часи. Вона не спрацьовує в наш час, тому що люди змінилися, вони живуть в таких умовах, де складно стати зрілим і відповідальним. Цивілізація – це тепличні умови. І багато людей в ній перетворюються на овочі.
Сучасний Царевич не може взяти відповідальність за пробуджену ним Царівну. Його, незрілого, лякає справжня жіноча природа. Він тікає, коли Царівна пробуджується. Куди? Або на війну, щоб загартуватися і здобути зрілість, проходячи через чоловічі випробування. Або пірнає під мамкин поділ (мамкою при цьому може бути будь-яка жінка, яка приймає за нього рішення).

Що робить покинута Царівна? Як правило, їй не вистачає досвіду і сили утримати потік любові самій, трансформувати його в енергію творчості та індивідуального самовираження (це може статися з нею згодом – після таких практик-посвят, до яких приведе душа). В юності ж пробуджена і покинута Леля знову завмирає (знову наступає зима) або надягає на свої рани воїнські лати і перетворюється на амазонку. Вона наносить рани чоловікам, вкладаючи в це всю свою пробуджену та нереалізовану в любові пристрасть.

Та ось ми прийшли до неї – такої як вона є – напівживої, стомленої  від важкого щита та меча. Я піднімаю над головою такої Лелі руку з квітами, щоб посипати її пелюстками, благословити на щасливу жіночу долю. Але якась потойбічна сила хапає мене за горло і тисне. Я задихаюся і не можу говорити. Я втрачаю голос. Але намагаюся пересилити себе, щоб не закашляти та не злякати жінку, на яку моя рука сипе квіти. Від напруги з моїх очей течуть сльози. Я все одно промовила благословення до кінця. Я пересилила ту силу, що стала нам на заваді. Але після цього я вже не можу говорити. Напад задухи продовжується. З мого горла виходить тільки хрип. І так само не може говорити та, яку я благословляла.

Що то за сила, яка зацікавлена в тому, щоб Леля не пробудилася, не отримала благословення стати жінкою, щоб жіноча енергія та любов не знайшли реалізації в цьому світі? Щоб чоловіки залишалися інфантильними, а жінки – сплячими царівнами? Коли Леля пробуджується, Мара (Богиня зими, смерті) відступає. Отже ця сила хоче, щоб життя завмерло. Щоб люди залишалися сплячими в полоні Мари. Тоді ними можна буде керувати, як роботами, і використовувати як ресурс для своїх цілей. Але напівживі люди не вийдуть з цього життя переможцями. Своє втілення вони просто просплять.

Ні, яка б та сила не була, хто б за нею не стояв, але я буду пробуджуватися і будити жінок. Я запропонувала жінкам повібрувати іменем Богині Лади – 9 разів проспівати перший склад її імені «Ла». Лада – це архетип пробудженої жінки – жінки-господині, впевненої в собі берегині потоку любові. На відміну від незрілої Лелі, вона вміє сказати «мій», «моє» – і захистити своє. Я знала, що мій голос повернеться, коли буду співати Ла. Перемагаючи хрип і блок в горлі, я співала. Вже під кінець голос очистився і через мене пішли енергії Лади. Весь цей час в центрі кола стояла та жінка, яка відзеркалила зранену Лелю кожної з нас. Ми лікували її голосом. Після цього їй захотілося лягти на землю і скрутитися клубочком. Вона ніби знову повернулася в стан ембріону. А ми наклали на неї руки. В кожній з нас піднялася сестринська любов, і ми направляли її з рук на нашу сестру. Цікаво, що наймолодша з нас знайшла в цей момент потрібні зцілюючі слова, і ми повторювали за нею. Це був єдиний потік жіночої сили і любові. Нарешті наша Леля почала підійматися. Вона сіла на землі й дивилася на мене сумними очима. Я не знала, що робити, і чекала знаку. І от вона тихим голосом промовила: «Поклич мене!» Тоді я нагнулася над нею, обняла і почала підводити її на ноги. І ми всі разом обняли її, взяли в своє сестринське кільце. Потім вона пояснила, що відчувала, як я вивожу її з Нави, і якби не я, вона там би й залишилася. Отже це й було виведення Лелі зі сну.

Згадується фільм «Малефисента», де принцеса пробудилася не від поцілунку царевича, а від поцілунку Чародійки. Так, це вже сучасна казка, у якій ми, жінки, самі пробуджуємо себе і своїх сестер. Далі наша задача: зрощувати чоловіків до рівня духовної зрілості – рівня захисника своєї Берегині. Але для цього треба спочатку стати Берегинею. Берегиня – це Лада. Як це зробити? Проходячи через жіночі вікові посвяти, зцілюючи своїх внутрішніх дівчинку і дівчину, поєднуючись з мудрістю і впевненістю своєї внутрішньої Яги, яка увібрала в себе всі жіночі іпостасі. Саме містичною подорожжю до неї й закінчується наша містерія жіночих ініціацій.

 

Отже, висновок третього дня містерії: якщо дивитися на світ з серця, Всесвіт відкривається  і посилає нам знаки-підказки. Одне й те саме ми бачимо по різному, бо кожна людина – це окремий світ. Прийняти людину – це прийняти її світ. Міжсвіття – це переходи з одного стану в інший (перехідні періоди). В ці моменти в людину закладаються нові програми, які будуть розпечатуватися на новому березі. У пройдені в житті міжсвіття можна повертатися і переписувати ці програми завдяки усвідомленню їх призначення. Якщо жінка залишиться не пробудженою, то й чоловік залишиться незрілим, несвідомим, інфантильним. В цьому є інтерес незримих темних сил, щоб тримати людей в стані роботів (або ресурсу, з якого відкачується енергія). Виконати своє життєве призначення і стати переможцем може тільки пробуджена Душа. Пробудження – це повернення до своєї природи, своєї суті і унікальності.

Змія знімає шкіру. День 2 Добра Доля

Ми їдемо на Голубі озера в Чернігівську область. Рішення про цю подорож прийнято спонтанно, тому я нічого не знаю про наш маршрут – що там буде? – я просто відчуваю, що мені туди треба. Вже в автобусі дізнаюся, що наш пункт призначення – старовинне місто Любеч, з яким пов’язана історія багатьох князів Київської Русі, починаючи від князя Олега – того самого «Віщого», тобто відаючого, якого оспівав Пушкін в своїй поемі. Я їду туди, щоб втішити своє серце. Я знаю – якщо наповнювати його красою землі, воно буде відкриватися. Це і є моя мета. Мої очі вбирають в себе різноманіття кольорів польових квітів. Ми подорожуємо в найкращий час цвітіння трав. Наша перша зупинка – безмежне синє поле волошок. Ми з Оксаною рвемо квіти для вінків і від захвату час від часу вигукуємо «А-а-а-а». Це найкращий стан жінки – чиста радість. Все що для цього потрібно – щоб ми не говорили, не думали і не хвилювалися, а в екстазі кричали «А-а-а-а» –  море квітів.

Квіти налаштовують на любов. І екскурсовод якраз в тему розповідає нам дивовижну історію кохання простого сільського юнака Олекси Розума з Лемешів, через які ми проїжджаємо, з царицею Єлизаветою. В цій розповіді не раз звучить слово Доля, Добра Доля. І я ловлю себе на думці, що це прийшло в противагу моїй вчорашній Недолі, яка принесла нові усвідомлення. Уявіть собі цей незвичайний поворот Долі: російський полковник Вишневський, перебуваючи в Лемешах проїздом, зайшов в церкву і побачив гарного юнака – півчого церковного хору, який репетирував, поки нікого не було. Вишневський був настільки вражений красою та силою голосу юнака, що захотів взяти його з собою в Санкт-Петербург для хору імператорських півчих. Мати Наталя Розумиха відпустила сина. І ось відбувається доленосна зустріч. Олексу побачила цісарівна Єлизавета і закохалася з першого погляду. З цього моменту вони стали нерозлучними, а згодом навіть обвінчалися. Це був морганатичний шлюб, заснований на справжньому великому коханні.  Ця пара породила шляхетну династію Розумовських.

Наша група зачарована дивовижною історією знову сходить з автобуса, щоб відвідати церкву в Лемешах, яку побудувала Наталя Розумиха в подяку Богові за добру Долю своїх дітей. Милуємося прекрасною білосніжною церквою, схожою на лілею. І ставимо свічки за добру долю своїх дітей. Я відчуваю, як в цей момент у моє відкрите серце, схоже на поле квітів, входить добра Доля. Вона завжди готова увійти в серце кожного. Вона лише чекає, щоб воно відкрилося.

Аж ось Любеч. Та спочатку було село Радуль. «До Любові через Радість!» – говорить Оксана, прочитуючи в назвах сіл знаки Всесвіту для нас. Я посміхаюся. Ми потрапляємо ніби у інший вимір. Перші, кого тут бачимо – Добриня Микитич та його сестра Малуша (прекрасні пам’ятники). Це також ще одні діти, яких супроводжувала добра Доля. Вони були дітьми древлянського князя Мала, що підняв повстання проти київського князя Ігоря, який несправедливо збирав побори з древлян. Після вбивства Ігоря Мал послав сватів до його дружини княгині Ольги, та вона жорстоко помстилася древлянам, спаливши їхнє місто Іскоростень. Князя Мала та його дітей Добриню і Малушу полонили. Ольга привезла цих дітей в Любеч і виховувала тут як княжих дітей, до них ставилися добре. Малуша стала другою дружиною її сина Святослава і народила князя Володимира. А Добриня Микитич прославився своєю богатирською силою і став героєм легенд , казок та билин.

Йдемо на замкову гору колоритними вуличками з дерев’яними будиночками, різьбленими віконницями, візерунки яких не повторюються. У якому ми сторіччі зараз? Якби не смартфони, якими група фотографує пам’ятки,  можна було б реально відчути себе у 882 році – коли вперше згадується Любеч в «Повісті минулих літ». Та любечани настільки люблять свою старовинну історію, що створили цілу містерію для туристів, які сюди приїжджають. На замковій горі нас зустрічають князь та княгиня в одязі часів Київської Русі. Ми ще більше занурюємося у той вимір, слухаючи дивовижні, надзвичайно живі, натхненні розповіді місцевого краєзнавця Анатолія Андрійовича. Поміж історій про князів, він вставляє такі вислови, що як коди мудрості входять в людину.  Ми з Оксаною відразу зрозуміли, що це волхв, хоч він сам думає, що є лише вчителем фізкультури. Закодована інформація йшла до нас також із самого простору, де жили князі. «Скільки всього в нас вкладено під час цієї поїздки, воно ще довго буде розпаковуватися, усвідомлюватися і проявлятися!» – каже Оксана.

Так, ми наповнювалися, але й отримали можливість очистися в печерах святого Антонія. «Не просіть у Антонія те, що ви хочете, а просіть його, щоб він молився за те, що ви хочете», – дав нам мудру настанову наш відаючий гід перед тим як ми зайшли в печери. Заглиблюємося в тіло землі-матінки – живе і тепле (в печерах протягом року однакова температура +12 градусів).  Я кладу руки на земляні стіни і відпускаю в них свій біль. Хай все те, що я не простила собі, простить мені і забере з мене земля-матінка. Виходячи з печери, низько вклоняюся, відчуваючи, як на мене дивиться Дух-господар місця. Можливо то і є Дух Антонія Печерського. Дякую тобі, отче!

На прощання наш гід Анатолій Андрійович пояснив нам, що назва Любеч походить від слова Любов і побажав нам такої  любові, яку ми хочемо і на яку ми здатні. Вперше я чую таке мудре побажання. Так, ми хочемо великої справжньої любові, але отримуємо лише ту, на яку здатні, наскільки відкрите наше серце.

Здавалося б, що ще може перевершити наші враження, але попереду на нас чекало дивовижне Голубе озеро в формі серця поблизу села Олешня. Воно утворилося в піщаному кар’єрі, його дно встелене чистим білим кремнієвим піском. Тут збулася моя давня мрія – знайти таке чисте озеро, в якому можна пливти і одночасно пити воду. Я пливла в кришталево чистій воді, теплій, як парне молоко. Я пила її, я лежала на ній, бавилася в ній. Мені було так добре.

На березі я одягла вишиту сорочку і почала камлати бубном, підсилюючи торжество душі життєстверджуючим боєм. Через деякий час до мене підійшла жінка з нашої групи і сказала: «Отой чоловік просить, щоб ти підійшла до нього, він хоче тебе про щось запитати». Я подивилась у той бік, де на терасі дерев’яного будиночка стояв чоловік і дивився на мене. Він бачив, що мені передали його прохання і очікував, що я підійду. Але я спокійно збирала свої речі, вклала бубон в чохол, готуючись йти до автобуса. «Підійди, він чекає», – повторила жінка. «Як треба йому, то хай підійде сам». Я йшла до автобуса вільною і впевненою, я знала, що більше не підійду ні до одного чоловіка, який кличе мене. Це був невеличкий тест, чи вірна я собі, своїй волі, чи йду я за своєю волею, чи за волею чоловіка. Нарешті, я усвідомила: коли я вірна собі – я щаслива.

 

Отже, висновки другого дня містерії: жінці потрібно милуватися квітами. Квіти налаштовують на любов і відкривають серце. У відкрите серце входить Добра Доля. Для кохання, призначеного Долею, немає перепон. Ми отримуємо лише ту любов, на яку здатні, наскільки відкрите наше серце. Простити можна тільки себе – саме таке прощення дає звільнення душі. Коли серце відкрите, життя стає чистим озером, його можна пити, в ньому можна бавитися і насолоджуватися. Відчуття щастя приходить, коли йдеш за своєю волею.

Змія знімає шкіру. День 1. Пройти через Недолю

Сьогодні моя колишня колега несподівано привітала мене з днем народження, хоча до цієї дати ще більше трьох місяців. Для мене це знак від Всесвіту, що моє перенародження відбулося, і я вийшла на новий виток життя. Справді протягом останніх п’яти днів зі мною відбувалася чудесна трансформація. Чудес було стільки, що моя подруга Оксана Куракова, яка супроводжувала мене всі ці п’ять днів взяла з мене слово, що я опишу ці чудеса і поділюся ними з людьми. То ж я вирішила не відкладати, і пишу відразу після повернення додому.

Я б назвала цю п’ятиденну містерію «Змія знімає шкіру». Саме це відбувалося зі мною. Потрібно було остаточно розстатися зі старими програмами (шкірою), щоб вийти на новий виток життя. Як правило, цьому передує криза і душевний біль. Коли душа хоче, щоб її почули, вона спалахує болем. З якої б причини той біль не виникав, але послання душі завжди одне: вона хоче, щоб її любили, вона про це просить, часом, зі сльозами або криком. Любили не світлини, не маски, ролі, не тіло, а душу. І ми шукаємо того, хто полюбить нашу душу, їдемо, летимо йому назустріч, не помічаючи, що все більше віддаляємося від душі. І, звичайно, розчаровуємося.

Щось подібне відбувалося зі мною. Я стомилася від пошуку та розчарувань, моя душа плакала, а відповідь, що робити, завжди була поруч, та я змогла її знайти тільки завдяки моїй мудрій подрузі, яка почула мій плач і покликала до себе.

«Ми з тобою поїдемо на Голубі озера в Чернігівську область, там гарно. А перед цим проведемо гру «Шляхами Долі», – сказала вона.

Отже містерія почалася з гри «Шляхами Долі». На гру в парку Феофанія зібралося семеро учасниць. Це було першим дивом, бо саме стільки фішок підготувала Оксана – за кількістю чакр. Це були каміння за кольором і властивостями відповідні чакрам. Мені дістався рожевий кварц – символ сердечної чакри і любові. Це свідчило, що моя першочергова задача – наповнити серце любов’ю.

Далі ми тягнули з колоди карт «Послання слов’янських Богів» свій архетип. Авторка гри Альона Райда пропонує перед цим вилучити з колоди негативні карти, щоб випадково не відчувати себе протягом гри, наприклад, Чорнобогом. Але Оксана запропонувала діставати карти з повної колоди, щоб краще зрозуміти себе. І от я озвучую своє питання-бажання і витягую Недолю. «Можна далі не грати!, – кажу розчаровано. – Здійснення цього бажання неможливе для мене». «Ні, за своє бажання треба боротися! – відповіла Оксана. – Може хтось навів порчу, щоб твоє бажання не збулося, а ти відразу здалася. Запитай: «Яка енергія мені зараз потрібна, щоб забрати Недолю з мого шляху до мрії? – і тягни ще одну карту». І мені випав Див – хтонічна істота, що попереджує про зустріч з чимось дивовижним, несподіваним, Див – це також символ нашого підсвідомого. Отже треба шукати відповіді всередині себе.

На полі гри я ще раз зіткнулася з Недолею, яка спускає гравця з середини шляху вниз. Кинула кубик – шістірка. Рахую ходи і зупиняюся на Недолі. Але Оксана як ведуча добре слідкувала за мною. «Стій! – зупинила вона мене, коли я вже почала спускатися вниз. – Це п’ятий крок, ти зупинилася завчасно не на своїй карті, у тебе ще один крок». Я пересуваю свою фішку і потрапляю на Чародію – архетип світлої магині, який Альона написала з мене. І тут я розумію: щоб не потрапити в Недолю, мені треба бути собою. Ніхто не заганяє мене в Недолю на шляху до мрії, крім мене самої. Це коли я – не я, коли я перестаю слухати свою душу, а слухаю і роблю лише те, що від мене хочуть інші. Після цього усвідомлення я швидко піднялася вверх і першою вийшла з гри. Я навіть не плутала на виході, як це часто буває в гравців, поки з ними не відбудеться справжній інсайт.

Отже, висновки першого дня містерії: За свою мрію треба боротися. Відповіді шукати в собі.  Слухати свою душу. Бути собою. Не здаватися перед Недолею, не зупинятися на ній.